Олена та Олександр Котови викладають музику в Долинській вже понад тридцять років. Подружжя закохане у свою роботу, у своїх учнів і попри всі негаразди життя не зрадили професії.
Мене навчав Аркадій Добровольський
Олександр Котов народився і виріс в Долинській. В сімдесяті роки серед хлопчаків в місті було два захоплення – футбол та духовий оркестр. Дехто примудрявся їх поєднувати.
«Я навчався в четвертому класі, коли до нас на урок завітав чоловік і зробив оголошення про набір на навчання до духового оркестру. Потім він перепитав, мовляв, який це клас і дізнавшись що четвертий, перепросив і сказав що потрібні старші діти. Але я запам’ятав куди треба прийти, - пригадує Олександр як потрапив до духового оркестру. – І прийшов в зазначений час. Набирали для навчання молодшу групу оркестру з шести та семикласників. Потім зі всього набору залишилося нас лише двоє».
Сашко захопився інструментальною музикою настільки, що планував з нею пов’язати майбутню професію. На той час в Долинській не було музичної школи. Та два роки хлопець брав уроки в Аркадія Добровольського, шкільного вчителя та керівника духового оркестру в місті.
Аркадій Добровольський відомий тим, що зумів закохати в духову музику багатьох долинчан. Він ніколи не викладав в музичній школі, проте виховав та підготував до вступу в музичні навчальні заклади цілу плеяду майбутніх музикантів. 17 з них закінчили консерваторії, багато стали випускниками музучилищ. Одним з його учнів був Георгій Вазін – засновник та художній керівник камерного оркестру «Гілея», ім’я його занесено до Лондонського інтернаціонального музею музики як артиста, який зробив вагомий внесок у розвиток світової культури.
Після закінчення школи, Сашко успішно склав іспити до Кіровоградського музичного училища. В той час при вступі до училища, конкурс серед абітурієнтів був високим - троє осіб на місце. Та гарна підготовка й старанність юнака дали свої плоди.
«Моя мама по роботі часто їздила зі звітами до Кропивницького. Колись обмовилася в конторі, що син навчається в музучилищі, - посміхається викладач,– то колеги дуже здивувалися, мовляв, як вдалося потрапити в число щасливчиків? Мама відповіла, що не знає, мовляв, якось сам пробився».
Працювати викладачем ніколи не планував
Після закінчення училища в Олександра був вибір – мав дві пропозиції грати в професійному оркестрі й одна пропозиція в Долинській керувати місцевим аматорським оркестром.
«Але ж я знав, що мені через три місяці треба йти до армії й не міг підвести керівників оркестрів. Адже на мене розраховуватимуть, а я буду змушений їх покинути, тому і вибрав рідне місто", - розповідає пан Олександр.
Ще до армії юнак успішно склав іспити до консерваторії в Донецьку, але подумавши про маму, яка тяжко захворіла, вирішив повернутися додому. Поступився своїм місцем товаришу.
Після армії в Долинській роботи для нього вже не було. Проте у селі Марфівка голова колгоспу дуже хотів мати власний оркестр і для того, щоб виховувати власних музикантів – вирішив відкрити музичну школу.
Виділили приміщення, закупили інструменти й навіть викладачів музики з Долинської возили в село колгоспним автобусом. Тут же познайомився з Оленою, яка викладала сольфеджіо та основи музичної грамоти. Вже через рік молодята побралися.
В Марфівці молодим викладачам дуже часто доводилося виступати з концертами в сільських клубах і на польових станах. Тож відчували себе артистами, та й мали неабиякий успіх серед публіки.
На початку дев’яностих справи в колгоспах ставали все гіршими, з часом перестали викладачів привозити на роботу.
«Але в нас вже були учні, які планували вступати до музучилищ, тож ми не могли їх підвести й покинути. Доводилося на роботу діставатися самотужки, - згадує труднощі викладач. – Бувало, що й пішки ходили й на велосипеді їздили 9 кілометрів. Нам вдалося підготувати тих хлопчиків до іспитів, які вони успішно склали».
Олександр розповідає, що ніколи не планував займатися саме викладацькою діяльністю. Мріяв виступати на сцені, грати в професійних оркестрах.
«Але так склалося життя. Спочатку захворіла мама, потім з’явилася сім’я й потрібно було думати в першу чергу про своїх рідних. В мене були гарні пропозиції: запрошували в Одесу до театру, в Кропивницький. Та завжди поставало питання: а де жити? В Долинській ми живемо в будинку батьків. А в місті доведеться винаймати житло за яке треба віддавати більшу частину зарплати», - ділиться спогадами Олександр.
В класі Олександра Котова немає випадкових учнів
«У Саші є талант викладача. В його класі зовсім немає відсіву. Тобто, таких учнів, які прийшли й через кілька місяців покинули навчання. Він вміє закохати дітей саме в інструментальну музику. Вони часто освоюють відразу кілька інструментів. З класу Олександра Котова учні вибувають тільки у випадку, коли сім’я виїжджає з Долинської або діти закінчують школу», - з гордістю розповідає про свого чоловіка дружина Олена.
«Можливо, до мене приходять діти вже зацікавлені в духових інструментах. Наразі ці інструменти не дуже популярні серед молоді. І тільки ті, кому ця музика дійсно подобається, виявляють бажання навчитися на них грати. А я лише підтримую це їхнє прагнення та розвиваю талант», – розмірковує викладач.
З випускниками
На початку дев’яностих, на базі новозбудованої школи №4, відкрили музичну школу. За словами подружжя, це сталося завдяки неабияким пробивним та організаційним здібностям Марини Бєлової. Бо ця тендітна жінка має просто колосальний запас енергії та хист до переконання чиновників у необхідності такого закладу для міста.
«Працювати в тій школі нам було дуже комфортно. Там був гарний директор, який сприяв розвитку й музичної школи. Там є просто розкішний актовий зал з прекрасною акустикою, ми обладнали кабінети, щоб мати звуконепроникні стіни. Це дуже важливо, якщо поруч проходить загальноосвітній процес і навчання в музичних класах, - пригадує пан Олександр. – Ми заснували там колективи естрадної й духової музики. З нами поруч працювало багато чудових викладачів».
Проте важкі дев’яності роки почали вносити свої корективи. Зупинилося будівництво КГЗКОРу, багато людей втратили роботу і почали поступово покидати місто. Скажена інфляція змушувала людей шукати нові способи заробітку, бо на офіційну зарплату в ті роки неможливо було прожити.
«Ми на двох тоді отримували зарплати всього 20 доларів, - пригадує пані Олена. – Щоб вижити нам доводилося трохи займатися торгівлею. Попри все, ми не покинули професію. Поєднували комерцію з викладацькою роботою. Хоча багато наших колег пішли працювати на ринки, на залізницю, вмовляли й нас. Але ж як покинути, якщо ми вже не уявляємо свого життя без музики й без наших учнів?!».
З часом музична школа переросла в дитячу школу мистецтв. І місто виділило для неї окреме приміщення, яке викладачі часто власними зусиллями та з допомогою батьків учнів поступово приводять до ладу. Тут створюють необхідні умови, щоб комфортно було вивчати музичну грамоту, танцювати, малювати, співати та засвоювати гру на різних музичних інструментах.
«В області є кілька потужних музичних шкіл. Але я хочу відзначити, що найкраща матеріальна база по духових інструментах саме в Долинській ДШМ. Тому що в багатьох школах, матеріальне забезпечення цього напрямку застрягло на рівні початку 2000-них років. А керівництво ДШМ прагне щороку робити якісь оновлення. Крім того, директорка Марина Бєлова ретельно зберігає всі відеозаписи виступів наших учнів та викладацьких колективів. Старі записи вже всі оцифровані і можна за бажання їх переглядати, оцінювати наші здобутки, згадувати наших учнів, порівнювати якими вони були на початку і якими стали за роки навчання в нашій школі», – розповідає Олександр Котов.
Олена говорити та співати навчалася одночасно
Олена Котова родом з міста Кривий Ріг. Жінка пригадує, що в її сім’ї батьки дуже любили співати, музичної освіти вони не мали. Але пісня лунала в домі завжди. Якою б домашньою роботою мама чи тато не займалися, вони завжди щось наспівували. Тому й Оленка одночасно навчалася розмовляти й співати. Дівчинка разом з подружками часто влаштовувала виступи біля під’їзду їхнього будинку: співали, танцювали, вигадували собі якісь костюми, намагалися скопіювати артистів у своїх виставах. Одного разу, якийсь чоловік зупинився послухати її спів і тоді підійшов до мами та сказав: «У вашої дівчинки може бути велике майбутнє, в неї є талант».
В другому класі батьки вирішили віддати дівчинку навчатися до музичної школи. «Конкурс для відбору дітей до школи був дуже великим, наші батьки – це діти війни, які багато в чому були обділені у своєму дитинстві, тож прагнули, щоб їхні діти мали можливість розвивати свої здібності. Мене ретельно готували до іспиту: я вивчила патріотичну пісню про Леніна і партію, яку мала виконати перед приймальною комісією. Але, коли зайшла до класу, мене попросили заспівати свою улюблену пісню. І я виконала шлягер про пристрасне кохання. Комісія мені аплодувала, потім хтось побіг і покликав ще якихось викладачів і попросили мене заспівати вдруге, - пригадує свої успіхи пані Олена. - Коли потім вивісили списки учнів, яких було прийнято до школи, мої батьки неймовірно пишалися. Адже зі мною разом конкурс проходили діти, чиї батьки займали високі посади в місті та на підприємствах й вони цей конкурс не витримали. А мої батьки, на той час, були звичайними робітниками, тато ще працював слюсарем на руднику».
Оленка дуже любила музичну школу, попри те, що вільного часу у дівчинки майже не лишалося. Було важко, але неймовірно цікаво. Як пригадує жінка, викладачі музичної школи для них, дітей із робітничого мікрорайону, здавалися майже богами. Сім’я Олени проживала досить далеко від музичної школи. Треба було йти пішки, підійматися на височенну кручу, але діти залюбки долали цей шлях за будь-якої погоди й ніколи не жалілися на те, що це дуже далеко і вони стомлюються.
«Нам легко вчитися, тому що сольфеджіо нам викладала Олена Котова»
При вступі до музичного училища дівчина витримала величезний конкурс - 8 претендентів на одне місце. І вибрала своєю спеціальністю саме сольфеджіо. Пані Олена пригадує, як всі знайомі відмовляли її від цього вибору, адже це дуже важко. Бо у теоретиків кожен предмет музичної грамоти – важливий.
«Але мені було цікаво. Цікаво завжди – в музичній школі, в училищі й пізніше у викладацькій діяльності. Мені працювати, можливо, складніше ніж Саші. Тому що всі учні школи, що навчаються грати на музичних інструментах та вокалу, обов’язково вивчають сольфеджіо. І щороку я викладаю свій предмет для 150 учнів. Вони всі дуже різні, як за своїми вподобаннями, так і за ментальністю. До кожного треба знайти свій ключик, зацікавити. Деякі діти приходять з бажанням відразу виходити на сцену і співати чи грати на музичних інструментах, - розповідає про складнощі своєї роботи викладачка. – Розуміння важливості мого предмета приходить до них, коли вони вже вступають до музичних навчальних закладів. Тоді вони розповідають як їм легко навчатися на першому курсі, тому що в музичній школі їм викладала сольфеджіо Олена Котова».
Зустріч, яка змінила життя Олени
Жінка пригадує як після закінчення училища, знайти постійне місце роботи за фахом в Кривому Розі було дуже важко. Спочатку трохи викладала сольфеджіо в музичній школі замість викладачки, що перебувала в декретній відпустці. А потім була завідувачкою дитячої секції при будинку культури. Але дуже хотілося працювати саме за фахом. Проте такої вакансії в місті не знаходилося.
Одного разу молода жінка їхала в електричці й зустріла Марину Бєлову, яку раніше зустрічала в коридорах музичного училища. Коли Олена вступила на перший курс, Марина навчалася вже на четвертому. Дівчата розговорилися як старі знайомі й Марина запросила її до Долинської де саме організовувала музичну школу і потребувала викладачів музичної теорії. Й ця зустріч змінила життя Олени, про що вона ні краплі не шкодує.
«Я часто брала участь в різних конкурсах та концертах. Бувало, що займала призові місця, але ні разу в житті не співала під фонограму. Вважаю, що це неповага до глядача. І будь-який виступ для мене, де б він не проходив: на сцені концертного залу чи в полі перед механізаторами – це завжди ретельна підготовка та внутрішня мобілізація своїх сил, завжди легкий холодок в грудях перед виступом».
Сім’я та відпочинок
Подружжя виховало двох доньок, вже мають онуків. Олександр пригадує, що тривалий час з року в рік літню відпустку проводив в Криму, граючи в прибережних кафе та ресторанах на різних музичних інструментах. Його залюбки приходили послухати відпочивальники, любителі живої музики. Таким чином трохи заробляв додаткові кошти для сімейного бюджету. На два тижні до чоловіка обов’язково приїздила дружина з дітьми й додавала до його виконання жіночого вокалу. Так вони вдало поєднували літній відпочинок, оздоровлення на морському узбережжі та можливість поповнити сімейний бюджет. Але останній такий вояж був ще у 2013 році.
завжди разом
Молодша донька Тетяна також навчалася у батька, вона саксофоністка. Після закінчення школи здобувала музичну освіту в Кіровоградському музучилищі, потім вступила до Донецької консерваторії. До 2014 року встигла перевестися до Києва. Наразі грає в зразково-показовому оркестрі ЗСУ. Нарівні з військовими проходить повноцінний військовий вишкіл: стріляє, кидає гранати, долає дистанції у військовому спорядженні.
Донька з сім’єю проживали в Ірпені й 24 лютого 2022 року її рано вранці викликали в казарму. Чоловік з дитиною вже під обстрілами вибирався до Львівської області в Самбір, де їх прихистили друзі. Лише в кінці травня 2022 року вони змогли зустрітися знову й обійнятися.
З дітьми та онуками
Наразі діти пропонують батькам на кілька днів організувати поїздку до Львова чи в Карпати. Але Олександр говорить: «Зараз це дуже не на часі. Бо раптом поховання воїна. А грати не буде кому. Я не можу собі цього дозволити. До війни, при будинку культури, мені запропонували очолити оркестр духової музики. Але після 24 лютого багато хлопців пішли на фронт. Тож наразі, щоб достойно провести наших воїнів в останню путь, доводиться залучати навіть школярів».
