Валентині Кравець вже за вісімдесят. Далі рахувати роки жінка не вважає за потрібне. Адже в душі їй завжди набагато менше ніж в паспорті. Та й сама вона ще нівроку – пишається тим, що і за дачею доглядає, і на велосипеді педалі справно крутить, встигає ще й в хорі співати.
Бажані ковзани та вступ до Ялтинського училища
З народження Валентина проживає в Долинській. Адже її тато корінний долинчанин й мама із села, що розташоване неподалік – з Василівки. Батько все життя працював водієм на вантажній машині, а мама лаборантом на елеваторі.
В дитинстві мріяла про ковзани. Придбати в ті часи їх було непросто. Грошей зайвих в родині не було, а до місцевого магазину їх дуже рідко привозили. Однак кататися дівчинці дуже хотілося.
«Піду на ставок, де хлопці катаються, і сиджу чекаю. Дочекаюся доки хтось із них змориться, присяде відпочити й дозволить мені на ковзанах покататися, - пригадує жінка. - Таким чином сама навчилася кататися і кожного разу така щаслива була від того, що дочекалася тієї миті, коли можу на ковзанці поїздити».
Школу закінчила зі срібною медаллю, планувала вступити до медичного інституту в Сімферополі, оскільки там проживала її тітка. Але дівчина зарано приїхала до міста, коли ще навіть не оголосили про приймання документів. На ранок збиралася повернутися додому, та ввечері переглядала місцеву газету і побачила оголошення про набір студентів в Ялтинське медичне училище. Медалістів приймали взагалі без екзаменів.
Валя в дитинстві перехворіла на перитонзилярний абсцес, тому мала проблеми з голосом. Дівчина трохи соромилася цього, адже незнайомі люди вважали її дуже хворою. Тому варіант вступити на навчання без екзаменів – вона вважала ідеальним. І наступного ранку автобус віз Валентину гірськими дорогами до Ялти.
Училище закінчила з відзнакою, навчалася завжди легко. Валя мала гарну пам’ять, тож і однокурсників і викладачів дивувала тим, що легко запам’ятовувала всі терміни й могла переказувати цілі сторінки з підручника, прочитавши їх один-два рази.
Почала працювати в Миколаєві та доля повернула в Долинську
Після училища отримала направлення на роботу в Миколаїв. Працювала там в аптеці №6, що біля залізничного вокзалу.
Дівчина дуже хотіла займатись спортом. Тому пішла до виконкому комсомолу та попросила направлення. Там їй порадили піти на суднобудівний завод до велосипедної секції. Брала участь у велогонках на трасі Миколаїв-Одеса. У вільний час тренувалася, постійно їздила містом. Велосипед для перегонів відрізняється від звичайного, на ньому не так легко пригальмувати. А в умовах міста натискати на гальма доводиться часто, тож обличчя дівчини нерідко світилося синцями.
Житло в Миколаєві доводилося знімати. Про місце в гуртожитку можна було лише мріяти. В ті часи можливо було зняти лише кімнатку у квартирі, винайняти окреме житло було неможливо. Але через рік проживання, господиня попросила Валю шукати інше житло, оскільки повертався її син з армії й вільної кімнати у квартирі не лишалося.
Понад тиждень довелося дівчині проблукати містом з валізою в пошуках житла, доки батьки не сказали: «Повертайся додому, в Долинську. Робота тут для тебе є, якраз шукають фармацевта в аптеку».
Так і залишилася в рідному місті назавжди. Спочатку працювала в аптеці на вулиці Шевченка, тут вона розташовувалася ще в старезному будинку, збудованому за царських часів. З часом той будинок знесли й на його місці збудували вже більш сучасні споруди. Потім їй запропонували місце завідувачки аптеки, що в лікарні.
В Долинській Валя зустріла і свою долю - коханого чоловіка. Сталося це теж не без пригод. Вдома готувалися до Різдва, знімала з вогню казанчик та невдало його взяла руками й вивернула вміст на ногу. Ще й рідним спочатку не зізналась, а пішла з обпеченою ногою на роботу. Вже на роботі колеги викликали швидку та відправили її до лікаря. Молодий хірург обробляв рану, а сам скоса поглядав на вродливу дівчину.
«Коли нога вже загоїлася, приходжу на танці - а там і він. Запрошував танцювати, а потім додому проводжав. До хати довів, тоді просто, без жодних вступів заявив, що хоче на мені одружитися», - пригадує пані Валентина.
Налагодила роботу мережі аптек в Долинській
Роботу свою дуже любила. Та ще й мала гарні організаторські здібності. Цей талант у неї помітили й тривалий час вона обіймала посаду завідувачки аптечної мережі району та розвивала її.
В ті часи з постачанням ліків було дуже непросто, але Валентина справлялась і з цим викликом. Їй вдалося налагодила зв’язок з усіма фармацевтичними фабриками та комбінатами й тому ліки в Долинську надходили безпосередньо від виробника, а не від аптечних баз та складів.
«Бувало таке, що з Кривого Рогу приїздили фармацевти й закупалися дефіцитними ліками у нас в Долинській, - хвалиться своїми досягненнями Валентина. – Саме в Долинському районі була найкраща забезпеченість ліками по нашій області».
Жінка пишається тим, що їй пощастило побувати на курсах підвищення кваліфікації в Першому Московському медичному інституті імені Сєченова. Найбільше вразило те, що лекції їм читали автори підручників, за якими вона колись навчалася в училищі. Пізніше заочно навчалась в Запорізькому медичному інституті.
Свого часу пані Валентину неодноразово вибирали депутатом районної ради, одного скликання була і депутатом обласної ради. Завжди говорила правду, не терпіла несправедливості й коли виходила на трибуну, то вже не брала до уваги чини та ранги, критикувала всіх. Але справедливо. І до неї прислухалися та поспішали виправити недоліки, бо наступного разу буде соромно, якщо депутатка Кравець знову підніме цю тему.
Співати любила завжди. На сцені з Олександром Лазарєвим
На пенсію вийшла, але роботу не кинула.Довгий час ще продовжувала працювати.
Дала початок фармацевтичній династії
В сім’ї народилася донька Тетяна. Вона закінчила медичний інститут в Запоріжжі. Крім медичного фаху, вивчала і фармацевтику. А наразі вже й онук Євгеній, який також, окрім інженерного фаху, навчався і на фармацевта, продовжує сімейну традицію.
Тож Валентина вже з гордістю може говорити про те, що дала початок фармацевтичній династії. Жінка пишається і донькою й онуком, який працює менеджером на відомому фармацевтичному підприємстві.
Онуки пані Валентини
Колись вона мріяла придбати машину, навіть двічі складала іспити на права. Але все не виходило відкласти кошти для придбання автівки. Так і залишилася лише водієм велосипеда. Правда онук привіз електровелосипед, але бабуся так і не наважилася на нього сісти, залишилася вірною старому двоколісному другу.
Активна робота у «Ветерані»
Клуб «Ветеран» організували в місті, щоб об’єднати людей поважного віку. Там вони мали можливість збиратися разом, спілкуватися на різні теми, якось цікаво проводити своє дозвілля.
Нинішня керівниця клубу «Ветеран» Валентина Федорина розповідає, що пані Валентина долучилася до роботи цього клубу і її навіть обрали заступницею керівника. Вона відразу ж активно взялася за справу, бо для організації дозвілля заснували хор. Для цього потрібні були музичні інструменти, нові костюми. Все це коштує немалих грошей.
Пані Валентина активно взялася до нових обов’язків – почала збирати кошти на музичні інструменти. Їздила районом, зустрічалася з сільгоспвиробниками та підприємцями й просила матеріальної підтримки.
Мабуть, чималий досвід роботи на керівній посаді, спортивний характер та власна харизма допомагали їй вмовляти керівників господарств. Результат цієї діяльності: концертний баян ручної роботи, музичні колонки, мікрофони, костюми та багато іншого, що було придбано для ветеранського клубу.
В клубі останнім часом з’явилося багато нових людей, з новими ідеями та пропозиціями, тож пані Валентина подумала, що вже може відійти від справ. Хотіла навіть покинути хор, та після слів хормейстерки: «Тільки не кидайте нас. Ви нам дуже потрібні», жінка відчуває, що вона ще потрібна людям, що ще в змозі бути корисною громаді. А ці відчуття додають їй наснаги та бажання жити далі.
