Оксані Сухицькій 41 рік. Вона працює викладачкою в Долинській дитячій школі мистецтв хормейстером, керує молодшим та середнім хором.
Пані Оксана сама закінчувала цю школу мистецтв зі класу вокалу та фортепіано, мріяла про велику сцену. Після закінчення школи вступила в Олександрійське училище культури – і потім повернулася в рідне місто.
Оксана Сухицька
Починала працювати в управлінні культури Долинської й на пів ставки викладачкою в школі мистецтв. Але із часом, коли вже з’явилися сім’я та двоє дітей, Оксані довелося зробити вибір і покинути управління культури.
«Коли працюєш у культурі – то вихідних у тебе немає. Ти весь час розважаєш інших, готуєш концерти, пишеш сценарії, працюєш ведучою на всіх заходах. Але ж сім’я також вимагає уваги. Тому я вибрала викладацьку роботу в школі», – пояснює жінка свій вибір.
Діти в школі мистецтв вміють добре планувати свій час
Оксана говорить, що зі сторони може здатися, ніби діти, які крім загальноосвітньої школи відвідують і школу мистецтв, мають надмірне завантаження. Але це не так. Оксана Сухицька сама пройшла цей шлях. Звичайну школу закінчила без трійок, навчалася на тодішні п’ятірки й четвірки.
«І мені зовсім не було важко. Цікаво, часом не вистачало часу, але не важко. Моя старша донька також у шкільні роки займалася музикою та вокалом. Молодший син наразі навчається грати на блок-флейті та саксофоні, ходить на вокал і сольфеджіо, на футбол – і в нього вистачає часу поганяти на вулиці з друзями та «посидіти» в телефоні, – розповідає Оксана. – Діти, що навчаються в нашій школі, більш дисципліновані, виховані, організовані. Вони дотримуються графіка, вчаться планувати свій день і в них на все вистачає часу. Вони навіть не замислюються над тим, що це може бути важко».
Буває так, що діти в школі мистецтв займаються в декількох відділах. Вони й співають, і грають на двох-трьох музичних інструментах. І все встигають. За словами пані Оксани, дуже рідко діти кидають заняття в школі мистецтв без поважних причин. Просто тому, що важко чи набридло. Буває так, що вони переходять з одного відділу на інший, буває, що займаються одночасно на кількох відділах, із часом починають від чогось відмовлятися, і зосереджують зусилля на одному напрямку.
Освіта, яку отримують у школі мистецтв, – фундаментальна. Коли діти закінчують школу, то отримують свідоцтво, з яким можуть вступати до училищ культури чи музичного коледжу, щоби пов’язати своє майбутнє з творчістю. І навіть, якщо випускник школи, вибере собі напрям, не пов’язаний із мистецтвом, українська культура, прищеплена йому в школі, залишиться з ним назавжди.
Досягнення школи мистецтв
Оксана Сухицька дуже пишається своєю школою та учнями. Попри карантини та воєнний час, учні ДШМ постійно виступають із концертами, беруть участь у творчих конкурсах різного рівня і часто займають призові місця. Це свідчить про високий рівень підготовки, який дає дітям школа.
А ще вона дуже тішиться, що нині всі із задоволенням співають саме українські народні пісні. А також – тому, що стали відомими багато народних пісень, які раптом усі підхопили, почали їх часто виконувати. Мовляв, через пісню, щедрівки, колядки та веснянки до нас приходить відчуття того, що ми українці.
«Часто кажуть, що пісні та мова – це не на часі. Я не згодна. Це якраз дуже на часі й дуже актуально. Вже змалечку через мову й через пісню діти відчувають себе українцями. Усвідомлення українства приходить до нас через культуру», – ділиться своїми роздумами хормейстер Оксана.
Спогади дитинства
Коли Оксана ще сама навчалася в школі, то двічі на рік виїздили з концертами до села Марфівка. Там була філія Долинської школи мистецтв. Це - дуже яскраві спогади.
«На той час гарних дитячих пісень ще було дуже мало, і ми вибирали собі в репертуар дорослі пісні. Марина Бєлова, моя викладачка, була в шоці від тих пісень, що я для себе підбирала. Вона бідкалася, що її виженуть з роботи за те, що тринадцятирічні дівчатка співають так пристрасно про кохання», – пригадує жінка.- проте, я дуже вдячна пані Марині за те, що завжди з розумінням ставилася до мого вибору. А у викладацькій діяльності вона стала для мене взірцем роботи з дітьми".
Захоплення співом в Оксани не випадкове, адже її тато й мама гарно співають. І ще замолоду тато грав на ударній установці та співав у колективі, який запрошували грати на весіллях. Це захоплення, крім естетичного задоволення, приносило в сім’ю і заробіток.
«Зараз йому 64 роки, але їхній колектив зберігся, Вони живуть у селі Широка Балка, збираються в хаті одного з товаришів – і там грають. Розумієте, вони не в доміно чи карти грають, не за пляшкою збираються, а грають у своєму ансамблі. Закупили музичні інструменти: Yamaha, колонки, ударна установка, мікрофони, електрогітара. Чоловіки повністю змінили свій репертуар на українські пісні. І так класно грають - це треба чути. Я їм уже давно кажу, що час виходити назагал, виступати перед людьми, – захоплено розповідає Оксана. – У них уже й було в планах виступити на День села, але війна все це відстрочила на невизначений час. У Долинській немає подібного колективу живої музики. І я з нетерпінням чекаю їхнього публічного виступу».
Чоловік
Чоловік Оксани працює машиністом на залізниці, але він завжди підтримує дружину, коли потрібно. Можливо, це тому, що його мама також працювала художньою керівницею в сільському клубі. І його дитинство також пройшло серед реквізитів та поміж концертами.
З чоловіком Дмитром та сином Назарієм
Дмитро охоче виступає в ролі Діда Мороза на дитячих новорічних святах, та в інших ролях, де не потрібно багато слів. Часто знімає на відео концерти та робить фото на всіх заходах.
«Онлайн-навчання» з учнями
Карантин та початок війни змусив усіх перейти на онлайн-навчання.
«Але ж ви розумієте, що займатися співом чи музикою онлайн неможливо. Має бути постійний контакт учня з викладачем, треба вчасно виправити помилку, пояснити її, й дистанційно це зробити неможливо. Коли почалася війна, усі школи перейшли на онлайн-навчання. Минуло вже десь два чи три тижні і я вирішила телефонувати батькам своїх учнів, щоб запропонувати їм навчання в себе вдома. Я так боялася відмови, що батьки почнуть говорити: «Що ви, яке навчання? Не бачите, що в країні робиться?». І я була дуже вражена тим, що вони відразу погодилися приводити дітей на заняття до мене додому, – пригадує пані Оксана. – Тож у нас вдома було дуже весело, співи – цілий день. А ще домашнє оточення додає і відповідного настрою».
Оксана пригадує історію, як до неї на заняття прийшла дівчинка і каже:
– Я хочу їсти.
– Так ти ж щойно прийшла!, – відповідає Оксана.
– Ну й що? Я вже зголодніла, доки йшла.
– Борщ будеш?
– Ні, борщ я вдома поїла. Я люблю банани та цукерки.
Юні вокалісти
Тоді діти дуже раділи саме живому спілкуванню, а батьки були задоволені від того, що вони не замкнені вдома, що займаються улюбленою справою та мають можливість зустрічатися з друзями. Батьки влаштовували чергування, хто був вільний від роботи – збирав дітей по місту і відвозив до викладачки додому та забирав після заняття.
Родина та традиції
Є в Оксаниній родині традиції, які вже передаються з покоління в покоління – це збиратися великою родиною на такі свята, як-от Великдень та Різдво. І це в родині настільки вкорінилося, що навіть ніхто на ці свята не допускає думки, що їх можна провести якось інакше. Уже став традиційним родинний тост: «Щоб із цієї картинки, що ми бачимо за столом, не випав жоден пазл!».
На Великдень обов’язково вся їхня чималенька родина йде до церкви послухати службу та посвятити паски. Навіть маленький Назарій ще чотирирічним почав проситися, щоб і його брали із собою, і дуже терпляче витримував всю службу.
«Я мрію, щоб і в моїх дітей були подібні родинні традиції, бо такі посиденьки з гостиною, піснями та розмовами дуже зміцнюють родинні зв’язки. Якщо в когось трапилася якась біда – то всі приходять на допомогу. Не буває так, що хтось відмовиться», – ділиться своїми роздумами Оксана.
Оксаниній доньці вже 20 років, вона живе та працює в Польщі. Коли почалася війна, донька кликала маму з молодшим братом до себе, дуже переймалася тим, що в Долинській може бути небезпечно. Та мама заспокоювала її, говорила: «У нас усе спокійно, навіщо кудись їхати?». Потім таки відвідала доньку разом із Назарієм, але довго не витримали. Бо вдома чоловік і родина, без яких Оксана не може довго відчувати себе спокійною. На жаль, за кордон сім’я не може зараз подорожувати в повному складі, й це дуже гнітить жінку.
З донькою Кариною та сином Назарієм
Війна, на думку Оксани Сухицької, змусила багатьох переоцінити своє ставлення до життя, розставити пріоритети.
«Не так важливо залишитися без нічого, набагато гірше залишитися без нікого, – говорить жінка. – Важливо зберегти в собі людяність та виховувати її у своїх дітях».
