Долинську громаду ми продовжили відкривати для себе на початку весни. У березні відбулася перша експедиція за підтримки Агентства міжнародного розвитку USAID, під час якої ми не лише записували свідчення старожилів, а почали знімати документальний серіал, присвячений культурній спадщині Кропивниччини. Спочатку побували в гостях у 89-річної Надії Валебної у самій Долинській, а потім продовжили розмовляти зі старожилами села Олександрівки цієї ж громади. Бачили перші проліски, лелечі гнізда, лебедів на Боковеньці, слухали щебет лісу, що прокидався від сплячки, і їли… молозиво від Красулі.
Долинська. «Як ми важко робили в колгоспі, не передати вам, не розказати»
Надія Антонівна Валебна 1935 р.н. родом із села Юхимове Знам’янського району. Там вона встигла закінчити лише 4 класи, а далі була рабська праця в колгоспі... Зараз вона живе в Долинській, поряд із донькою – у теплі, добрі та любові. Дитинство бабуся пригадує зі слізьми на очах.
«Пам’ятаю, що ходили в ліс збирали горіхи й гриби, гризли, бо голодні були. З 12 років вже робила в колгоспі, дітей гляділа, а тоді поставили у колгоспі до телят. Так важко і страшно було, хай Бог милує, як згадаю. А тоді ж планували мене свинаркою...» – згадує бабуся.
Урятувала її сусідка, яка приїхала з Одеси ненадовго в село. Надія почала її просити забрати з собою, хоча точно й не знала, де та працює. Аби не в колгоспі...
«Я стала її просить, щоб вона мене з собою взяла, щоб тікати із рабства. То я їй вдячна і сьогодні, царство їй небесне. Вона працювала в Одесі на залізниці, важко доводилося, але я рада була, що вирвалася з колгоспу, там задаром люди робили. Що ж там платили? Як заробив хто трудодні, то 200 г зерна якогось там видавали. Задаром, задаром! Нікому паспорта не давали, бо селяни б повтікали всі з того рабства. Я чула по радіо, що шістнадцять государств Україна годувала. Грабували, налогами обкладали батьків, як вони бідні страждали, хай Бог милує».
Бабуся Надя пам’ятає постійне відчуття голоду, хоча четверо дітей Параски та Антона Криласів (її батьків) пережили всі Голодомори. У 40-их роках родину врятувала коза, яку купив дід Логвин. Годувальницю-корову забрали німці, які потім ще й просили «яйка» у баби Марії. Далі було дрижання шибок, коли по Кобилянівці (так називалася вулиця) їхали німецькі танки… А через тиждень після Великодня діти бігали на кладовище, щоб знайти на могилці поминальні харчі та з’їсти їх. «Ми самі те яєчко не бачили. Після Паски йшли на кладовище, де якесь яєчко на могилі лежало, хватали й тікали. Оце ми так тоді їли».
Та було й хороше: танці, гармоніст із сусіднього села Заломи й кохання (хоча з чоловіком розписалися у 1955 році, просто, без гулянки – не було грошей).
Бабусю Надію її мама Параска народжувала вдома. Через берег, угору по вулиці, уточнює Надія Антонівна, жила баба Нечипорка, яка приймала у сільських жінок пологи. Родина Криласів мала біду – одне за одним маленькі діти, яких народжувала Параска й Антон, вмирали… Доживати години їх клали у ночвах під хатою, а вмирали вони від поліомієліту. Про вакцину на ту пору ніхто в селі не знав…
Попри поважний вік, бабуся Надя слідкує за новинами та подіями у світі. Звісно, найбільше їй болить війна. Вона знає вагу бомби, яку кидають на Сумщину, плаче за загиблими воїнами й скептично оцінює намагання путіна пояснити свою версію історії.
«Та Україна 500 років існувала, а там, де зараз Кремль, тоді жаби квакали. А він каже «не існувало!»
Олександрівка. “Рвали листя з берестка та готували ласагони”
Олександрівка зустріла нас крислатими дубами, які стояли своїми ногами у синіх хмарах пролісків. Скільки вони бачили-перебачили ці дуби. Бачили, як на місці сучасної Олександрівки тут гомоніли кілька поселень: Добрянка, Наталівка, Лозоватка, Гембечова і Олександрівка. Їх об'єднали в одне село під спільною назвою Олександрівка, оскільки це було найбільше поселення з усіх перерахованих вище. Поряд із селом розташований заказник «Гранітний степ», а відразу посередині – заповідний ліс. Раїса Олегівна Ласкурійчук – директорка місцевого Будинку культури – бігає на роботу через кладку і ліс. Вона погодилася бути нашою провідницею в селі за однієї умови – відпустити подоїти корівку Красулю, яка нещодавно привела бичечка Велеса. Домовившись про це, ми поїхали в гості до Катерини Стеценко 1937 р.н.
Від неї ми вивчили нове для нас слово – «ласагони». Це спеціальні «млинці» із листя берестка та крупи. Звісно, неважко здогадатися, в який період української історії з’явилася ця страва…
«А що ж вам розказувати, діточки, про Голод? Як ми кінський щавель та лободу рвали? Листя із берестка, усе це мили, парили... На базарі купимо баночку крупички якоїсь, усе перемішали та не на сковороді, не на олії, а оце прямо на плиті, що конфорки оставалися... Перевертали й оце такі були наші «ласагони». Це я пам'ятаю, моя дитино… А мати моя пережила три голодовки…» – згадує бабуся Катя. Закутана в хустку на фоні тканого вовняного килима у квітах, праворуч – ще тепла плита, на якій парувала мисочка борщу, вгорі – піч, де колись вигрівалися діти. Світло з маленького вікна освітлювало помережане зморшками обличчя цієї Мадонни, а вона згадувала перекази, як її мама виносила свою «дівоцьку» одежину на базар, щоб обміняти на баночку «крупички чи дертички».
Діда баби Каті розкуркулили. «Мав дві коняки й шмат землі, то ж багач», – каже Катерина Федорівна. Попри те, що чоловікові вдалося вижити на засланні, додому він не повернувся – по дорозі в Україну, на залізничній станції, на нього напали грабіжники, які не які гроші забрали, а його вбили. Дружина ж його померла у 1933-му, лишивши дітей сиротами. Отаке «обнаковенне» життя організувала радянська влада українцям.
До речі, «обикновенно» – це слово-відповідь на більшість наших запитань про приготування їжі. Борщ – обикновенно, паска – обикновенно, пиріжки, вареники, киселі, каші... Усе наші ба робили «на око» і обикновенно, перейнявши традицію від своїх ба. Обикновенно Катерина Федорівна фарбувала на Великдень крашанки – у міцному відварі цибулиння. І так само просто пекла паски. От тільки в цьому році вже не пектиме, бо важко, та й діда немає…
Олександрівка. Про солодке
Про дитинство, де про солодке тільки й мріяла, розповідала нам наступна наша респондентка з Олександрівки – Валентина Патинко 1941 р.н.
Розпитуючи в неї про дитячі мрії, вкотре почули про подушечки – цукерки, які років 70 тому продавалися в сільських магазинах.
– А коли хотілося солодкого, то що ви їли? Не було ж цукерок ось як зараз?
– Були. Отакі подушечки у сахарі. Такі солодкі, такі добрі, що наче свячена паска. Було, мама мені дасть якісь копійчини, а я піду куплю сто грамів і розділю на себе, на маму і на сестру. То я свої поїла бистренько, а їхні принесу додому і розділю ще раз. То мама і свої оддавала нам.
– А якщо хотіли смачного, вона вам що готувала?
– Мама і гарбуз, і буряк запікала. Терла бурячок на тертушку і пересипала макухою. Била макуху, а тоді сіяла на ситечку, і оту мучичку сипала в бурячок, ставила в піч. А буряк солодкий, і таке воно було смачне. Таке смачне, що їси-їси й не наїсися, бо воно солодке...»
До речі, про солодке. Наша експедиція в Олександрівку завершилася майстер-класом із приготування молозива – делікатесу, про який ми, городські жителі, тільки й могли мріяти. Завдяки Раїсі Олегівні ми зафіксували увесь процес його приготування: від доїння Красулі до… дегустування. А ще дізналися про один «молочний» забобон: щоб у корівки не було маститу, молозиво не можна розрізати чи насипати металевим столовим приладдям. Лише дерев’яною ложкою чи лопаткою.
Вареники з сирою картоплею від Раїси Бакеркіної
Крім молозива, під час експедиції в Олександрівку нам пощастило навчитися готувати вареники... з сирою картоплею, які є традиційною стравою в родині Раїси Ласкурійчук.
Для приготування таких вареників слід замісити тісто (на воді та з яєчком), натерти на дрібну тертушку картоплі, часнику та цибулі, приготувати «засмажку» із цибулі чи сальця. Перед тим, як кутати начинку у тісто, слід добре відцідити сік із картоплі, посолити й поперчити начинку. На смак такі вареники здаються ніби з м`ясом (додаткового смаку додають часник і цибуля в начинці).
Цього разу нам не вдалося «спіймати» в Долинській громаді традиційну старовинну пісню. Зате наловили багато іншого. Першого весняного тепла, нових знайомств, щирих обіймів і цінної інформації, яка допоможе глибше зрозуміти свій рідний край і… себе в ньому.
Ініціатива «Стань агентом Баби Єльки» реалізується громадською організацією «Баба Єлька» завдяки щирій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID) та проєкту USAID «Демократичне врядування у Східній Україні».
