Чимало побратимів саме Олександру Пелиничку завдячують врятованим життям. Евакуація поранених з «нуля» чи «сірої зони» завжди є ризикованою Із-за ворожого вогню, який не дає можливості наблизитися і витягти тих, хто потребує медичної допомоги. «Пеля» рятував людей навіть в таких умовах.
«Не відмовить нікому, хто б про що не попросив»
Народився Сашко в сім’ї Тетяни та Миколи Пелиничко на росії в автономній республіці Комі у Княжпогостському районі, в селищі Залізничне. Його батько був військовим. Коли закінчився контракт, Пелинички вирішили переїхати до України, на батьківщину Миколи — на Кіровоградщину, до села Олександрівка Долинського району.
Пані Тетяна пригадує, як жили вони на початку з батьками її чоловіка. За Сашком приглядала бабуся. Дитинство було звичним для всіх сільських хлопців: риболовля, ставок, катання на велосипеді. Коли в сім’ї народилися молодші сестри —Оля та Надя, то братові доводилося їх доглядати.
Вчителька Наталія Зіндяєва запам’ятала Сашка, як старанного та слухняного учня. Після 7 класу хлопець залишив школу, щоб піти працювати вантажником і допомагати родині. У 2002 році ненадовго поїхав на заробітки за кордон, але повернувся додому, працював продавцем та як і раніше виховував і підтримував сестер.
З дружиною Луїзою познайомився у 2007 році в Олександрівці. Жінка розповіла, що чоловік її був дуже домашнім, любив сім’ю. Працював у лісгоспі, на роботі його цінували за відповідальне ставлення до роботи, за старанність і надійність.
«Для мене це був вже другий шлюб, перший чоловік пішов з життя, я залишилася з двома дітьми, — згадує пані Луїза, — Саша ставився до Ілони і Максима, як до рідних. У нас народилася і спільна донечка Ангеліна. Мого сина він вів за руку до першого класу, а потім їм з Максимом і воювати довелося поруч у сусідніх бригадах на одному напрямку..
Сімнадцять років ми прожили разом. Любив жартувати, любив життя, дуже любив ліс. Такий був, що не відмовить нікому, хто б що не просив. Бувало, що я і сердилася, і лаяла його за це. Бо сусідам та друзям, як просять — то в першу чергу щось треба зробити. Там дах перекрити чи паркан поправити. А вдома, якщо потрібно — то вже після всіх. Мене це дратувало, бо ж якби так інші люди поспішали нам допомогти, як Сашко їм допомагав. Знаю, що в більшості випадків доводиться лише на себе сподіватися».
Сказав, що піде до війська добровольцем
Донька Ангеліна розповідає, як завжди з нетерпінням чекала татка додому з роботи. Він ніколи не повертався з порожніми руками, завжди заходив по дорозі додому в магазин, щоб придбати дітям гостинці від «зайчика»
Її тоді дивувало, звідки зайчик в лісі дістає її улюблені шоколадні батончики фабрики «Рошен».
«Найкращі спогади про тата — це коли випадала можливість разом відпочивати, — згадує дівчина. — Згадую, як їздили на море. Мама якраз там працювала, а я залишалася вдома поруч з татом. І коли в нього була відпустка — ми поїхали до мами.
Часто згадую свій випускний в садочку. коли ми з татом танцювали вальс. Я дуже хвилювалася, а він мене підтримував. А потім вів за ручку до першого класу.
Шкода, що на випускний у школі і на ДМБ в ліцеї він не зміг приїхати. Але завжди підтримував мене по відеозв’язку».
Про перший день повномасштабного вторгнення, Луїза розповідає, що Олександр сказав їй відразу, що піде захищати країну добровольцем. «Я спочатку не дуже то й повірила, — сумно згадує жінка, — бо він такий у нас трохи сором’язливий, як потрібно в лікарню чи по якихось інстанціях ходити — то він самостійно не ходив. Завжди мене брав з собою в якості підтримки. Говорив мені, мовляв, ти для мене як мама, дружина, бухгалтер, моя допомога і підтримка. А тут раптом: «Піду сам, добровольцем». Подумала що жартує, поїде в Долинську, прогуляється, відвідає магазини і повернеться назад.
Але ж ні. Повернувся і сказав, що його записали і тепер потрібно чекати на телефонний дзвінок з ТЦК. Приготував рюкзак з усім необхідним. Тим часом приєднався до лав місцевої тероборони. І невдовзі його забрали».
Проходив навчання у Львівській області, а далі їхня 71 бригада відбивала наступ ворога на Миколаївському, Чернігівському, Бахмутському напрямках.
«Саша був нам із сестрою не просто братом, — згадує сестра Надія. — Він був нам і татом, і мамою в одному обличчі. Робив для нас дуже багато, повністю опікувався нами в дитинстві. Про те, що Саша пішов на війну, я дізналась випадково — хлопці, які їхали з ним в автобусі, виклали спільне фото. Там був і він. У мене почалася істерика, я зателефонувала, щось кричала у трубку… Саша спокійно мене вислухав, потім поклав слухавку і написав: «Не реви, я тобі обіцяю, що все буде добре. Обняв». Остання наша зустріч була дуже короткою — він їхав до дружини в лікарню, а потім знову на службу. Ми тоді посміялися, бо з роками він став дуже схожим на тата, а я — на маму. А ще йому вирвали верхнього зуба, а мені нижнього, і він пожартував, що тепер із космосу видно, що ми родичі. У ту зустріч він як ніколи міцно мене обняв і сказав: «Надька, як би ти знала, як я вас люблю…» Я тоді навіть не здогадувалась, що це були наші останні обійми».
Сміливий і ризикований воїн
«Олександр, позивний «Пеля», був дуже сміливим і ризикованим воїном, — розповідає побратим з позивним «Халк», — повірте, серед білого дня, в безхмарну і безвітряну погоду тягнути на собі пораненого побратима мало хто наважиться. Адже дрони літають навколо як ті бджоли. А «Пеля» не боявся і витягував побратимів».
Донька Ангеліна вступила на навчання до Криворізького військового ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою. Мріяла, що буде допомагати своєму татові та його побратимам долати психологічні проблеми після закінчення війни.
«Для мене «Пеля» став найкращим другом, — розповідає побратим з позивним «Верба», — Його поважали всі: командири і побратими. Він на «евакі» був. Евакуатор — це путівка в життя для трьохсотих. Зможуть вивезти з під обстрілу — вважай, що отримав шанс на життя. Сашко рятував життя навіть тоді, коли це здавалося неможливим. Ми багато з ним мріяли, про те як житимемо після війни, будемо їздити один до одного в гості дружити сім’ями. Сталося так, що мене переводили в інше місце. «Пеля» повернувся після чергової евакуації. Як завжди, він всіх поранених витягнув на собі до «евака». Ми з ним поговорили. Потім вранці я розбудив його, щоб попрощатися. Він був настільки стомленим та виснаженим, що не міг навіть піднятися. Це була наша остання з ним розмова».
Останній вихід на «нуль»
Останній вихід на нульові позиції для Олександра стався 17 листопада 2023 року на Запорізькому напрямку. Цього дня їхня 71 бригада заходила на позиції поблизу села Роботине, а 46 бригада його прийомного сина Максима виходила з них. Під час масованого артилерійського обстрілу сталося пряме влучання в бліндаж. Загинуло відразу 6 чоловік. Тіла чотирьох з них змогли витягнути того дня, а двох розшукували вже пізніше.
«Чоловік, як виходив на позицію, попереджав, що його може не бути на зв’язку 2-3 дня, щоб я не хвилювалася, — розповідає дружина. — З часом звикаєш до того, що й 6-7 днів буває без зв’язку. Хвилюєшся, тривожишся, але сподіваєшся лише на краще.
В мене мав бути день народження і він хотів приїхати додому хоч на день. Планував відпроситися. А тут мені телефонують і говорять, що Саші немає…
Не могла в це повірити…».
«Тато завжди вітав мене з усіма святами, — говорить донька, — тепер замість нього це роблять його побратими. І я хвилююся за них так само, як і за тата».
Поховали Олександра Пелиничка в рідному селі Олександрівці. За сміливість і відвагу, які проявляв під час боїв з окупантами та при порятунку поранених побратимів Олександра відзначали нагородами та відзнаками: медаллю «За відвагу», відзнакою міністра оборони «Хрест десантно-штурмових військ», посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня. На фасаді «Олександрівської гімназії Долинської міської ради», де навчався Олександр, встановлено меморіальну дошку на честь Героя.
