Пам’ять — це світло для тих хто віддав своє життя, захищаючи свою Батьківщину. Це вдячність від поколінь, що житимуть в незалежній Україні. Ми не маємо права забувати про ціну, яку платимо за нашу свободу.
26 грудня у дворі КЗ «Олександрівська гімназія Долинської міської ради» зібралися учні, вчителі, рідні Олександра Пелиничка та Романа Притули, їхні друзі та побратими, представники влади Долинської територіальної громади.
У чому суть?
«Пам’ятники — символ про тих, хто пройшов війну, хто своїми грудьми прикривав рідну землю, — говорить ведуча. — Немає нічого важливішого, ніж життя людини, а життя, яке віддане за свою Батьківщину, набуває величного сенсу. Україною гримлять вибухи й свистять кулі. Страшна звістка стукає у двері, викликаючи розпач і невгамовний біль у душах рідних та близьких, серця справжніх героїв завмирають, завмирають, як сама Україна, яка погрянула в жалобі за своїх синів».
Олександру Пелиничку тепер навіки 38 років. Він народився 6 серпня 1985 року в Комі, АРСР, в селищі Залізничне Княжпогостського району. Коли йому було півтора року, родина повернулася до України — на Кіровоградщину, у село Олександрівка Долинського району. Саме тут минуло його дитинство і майже все життя.
Саша був старшим в сім’ї Пелиничків, допомагав батькам доглядати за молодшими сестрами Олею та Надією. Вже після сьомого класу хлопець пішов працювати, щоб допомагати батькам. Ненадовго виїжджав за кордон на заробітки. Коли повернувся - продовжував працювати та підтримувати молодших сестер.
У 2007 році зустрів своє кохання — Луїзу. Жінка вже мала двох дітей від попереднього шлюбу. Ілона та Максим стали для Олександра як рідні діти. Невдовзі в їхній сім’ї з’явилася і спільна донечка Ангеліна. Сім’я прожила разом 17 років.
Олександр багато працював: був охоронцем ставка, пізніше — лісорубом у місцевому лісництві, де поважав колектив і цінував роботу.
Із початком повномасштабного вторгнення Олександр не вагався — 5 березня 2022 року став добровольцем до лав місцевої тероборони, а згодом — до регулярних підрозділів. Він став зв’язківцем, виконував бойові завдання на Херсонському та Запорізькому напрямках.
Олександра, позивний «Пеля», побратими згадують як надзвичайно сміливу та ризиковану людину. Побратим «Халк» розповідав: «Повірте, серед ясного дня, коли над головою роять дрони, не кожен наважиться тягнути пораненого. А Пеля не боявся — витягував своїх до останнього».
Донька Ангеліна вступила до Криворізького військового ліцею, мріючи після перемоги допомагати татовим побратимам долати психологічні проблеми та наслідки по закінченню війни.
Останній вихід на нульові позиції для Олександра був 17 листопада 2023 року на Запорізькому напрямку. Цього дня їхня 71 бригада заходила на позиції поблизу села Роботине, а 46 бригада його прийомного сина Максима виходила з них. Під час масованого артилерійського обстрілу сталося пряме влучання в бліндаж. Загинуло шестеро військових. Тіла чотирьох вдалося дістати того ж дня, двох — пізніше.
Олександра Пелиничка поховали в рідному селі Олександрівка. За сміливість і відвагу, які проявляв під час боїв з окупантами та при порятунку поранених побратимів Олександра Пелиничка відзначали нагородами та відзнаками: медаль «За відвагу», відзнакою міністра оборони «Хрест десантно-штурмових військ», посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Роману Притулі навіки 45 років. Він народився 25 травня 1979 в селі Олександрівка, Долинського району в сім’ї Людмили та Володимира Притули. Коли Роману було 7 років в сім’ї з’явився молодший брат Артур і у старшого сина з’явилися нові обов’язки — допомагати батькам у догляді за братом.
З дитинства хлопець відзначався бунтарським характером, нестримною фантазією та тяжінням до пригод. Був лідером серед місцевої хлопчачої компанії та ініціатором всіх дитячих витівок. Зі слів дружини Наталії, бунтарем він залишився і в дорослому житті.
Олександрівську середню школу Роман закінчив в 1996 році. А в 1997 році його призвали на строкову службу до війська. Юнак мріяв про службу в десантних військах. І коли чогось сильно хочеш — то мрії збуваються. Роман потрапив до цього роду військ. Вже через рік служби отримав військове звання прапорщик. Продовжив служити по контракту до грудня 2003 року.
«Я із захопленням слухала розповіді про його армійські будні, — згадує дружина. — А ще з більшим захопленням та повагою після того, як дізналась, що він мав панічний страх перед висотою. Роман щоразу боровся з ним перед кожним стрибком з парашутом. Ми з ним інколи глузували, що потрібно ще знайти десантника із страхом висоти. Все його життя пройшло під девізом «Ніхто, крім нас».
З 2004 по 2008 рік працював теслею в ремонтно-будівельній організації. Свій шлях служби він продовжив з Присяги в 2009 році в кримінально-виконавчій службі України (ДКВС України). 2014 році створив сім’ю з дружиною Наталією. Від першого шлюбу має двох доньок: Євгенію та Злату.
Згодом, у 2019 році Роман Притула перейшов на іншу службу в Службу судової охорони та протягом п’яти років підтримував громадський порядок та допомагав громадянам.
Дружині завжди говорив, що вдячний хлопцям, які стали на захист країни в 2014 році за те, що вони дали час пожити і відчувати себе щасливими людьми. А після початку повномасштабного вторгнення настав і його час, щоб віддячити хлопцям та допомогти в боротьбі проти ворога. У 2024 році Роман пішов на службу в Національну гвардію України на посаду штаб-сержанта, командира 3-го кулеметного відділення 4-го кулеметного взводу кулеметної роти в/ч 3011 ЦОТО НГУ. Це був його свідомий вибір.
Практично одразу його направили за кордон на навчання. «Після того як повернувся, розповів історію, — ділиться спогадами дружина, — як одного разу на навчанні вони відпрацьовували з інструкторами бої, і їхні тренування були наближені до реальних боїв. Так ось, один з професійних інструкторів розставив по секторах розтяжки, так Ромчик їх всі зачепив. Але жодна з них не спрацювала. Навіть інструктор який їх ставив (а він був фахівцем цієї справи) здивувався і всі говорили що тепер з Ромчиком можна ходити по мінному полю і нічого не боятись».
Але 24 лютого 2025 року серце Романа Притули перестало битися. Неочікувано, раптово. Все своє свідоме життя Роман Притула присвятив служінню українському народу.
Почесне право відкриття меморіальних дошок Героям надано їхнім рідним.
Слова вдячності до всіх, хто зі зброєю в руках відстоює нашу незалежність говорили перша заступниця голови Долинської міської ради Наталія Терентьєва, керуюча справами виконавчого комітету Сніжана Скороход, начальниця управління освіти, молоді та спорту Оксана Фомічова, староста Олександрівського старостинського округу Олег Мокряков.
До меморіальних дошок Героїв-односельців покладали квіти, вшановували пам’ять полеглих хвилиною мовчання.
Задля нашої Перемоги ми щодня підтримуємо і допомагаємо ЗСУ. І про кожного з них мусимо пам’ятати, про живих і полеглих, про безвісти зниклих і полонених! Ваш подвиг ми не маємо право забути! Навіки ви в наших серцях!
Що було раніше?
Раніше ми писали про те, як діяти, якщо вимагають гроші за сесію.
