Минулого тижня відбулося урочисте відкриття пам’ятної дошки в Марфівській філії Комунального закладу "Ліцей "Інтелект" Долинської міської ради" на честь Артема Коваленка. Ще одну меморіальну дошку відкривали на стіні КЗ “Маловодянська гімназія Долинської міської ради”. Присвячена вона пам’яті колишнього випускника навчального закладу Сергія Лубенця.
Хто повідомляє: Долинська міська територіальна громада
У чому суть?
Війна забирає життя найкращих: наших захисників, патріотів, які в мирному житті могли багато зробити для добробуту своєї сім’ї, для процвітання рідного міста чи села. Але змушені взяти до рук зброю, щоб захистити своїх рідних і свою країну від ворожої навали.
Зберегти пам’ять про наших мужніх земляків — це наш обов’язок перед майбутніми поколіннями. Вони мають знати завдяки кому, Україна продовжує жити та розвиватися.
Для проведення урочистої церемонії біля навчального закладу 23 лютого в Марфівці зібралися представники Долинської міської ради,, Управління освіти, Богданівського старостату, учні, односельці, рідні та друзі Артема Коваленка. Серед них батьки мужнього воїна Володимир та Олена Коваленки, сестра Катерина й брат Андрій.
У розквіті сил, коли життя тільки розпростало крила перед ним, Артем Коваленко обрав шлях захисника — став на захист України, своїх рідних і близьких, своєї рідної землі. 20 лютого 2025 року, виконуючи бойове завдання, Артем віддав найцінніше — своє життя, щоб ми могли жити.
Друзі й однокласники запам’ятали його назавжди добрим та чуйним товаришем. Він вмів підтримати у відповідальну мить, йому вдавалося змусити друзів повірити у власні сили, у свої можливості. І тоді, на перший погляд непосильне завдання, вдавалося виконати краще від інших. Любив жартувати сам і охоче підтримував жарти інших. Гарний спортсмен, який не раз захищав честь школи на різноманітних спортивних змаганнях. Він не кидав слів на вітер — завжди дотримувався своїх обіцянок. Відстоював власні погляди, навіть якщо здавалося, що ніхто більше його точку зору не підтримує. Таким його виховували батьки, таким був його старший брат, на якого Артем прагнув бути схожим. Відслужив в армії і повістку в 2023 році сприйняв, як свій прямий обов’язок захищати рідну землю.
Йому довелося захищати нас в складі 61 бригади на Донеччині, на Херсонщині, на Чернігівщині. А потім перевели до 65 Окремої механізованої бригади “Великий Луг” на Запорізький напрямок. На війні Артем був таким же як і в житті: розсудливим і виваженим, вірним товаришем, мужнім воїном. Таким він назавжди залишиться в нашому серці…
Право відкривати меморільну дошку було надано його рідним.
“Сьогодні надзвичайно важкий і водночас важливий день для нашої родини. Дивитися на цей портрет на стіні рідної школи — це біль, який неможливо описати словами, — говорить мама Артема пані Олена. — Але водночас це велика гордість.
Колись мій син Артемчик так само, як і ви зараз, бігав цими коридорами, сидів за партою, мріяв про майбутнє і дуже любив життя. Він був звичайною дитиною, але коли прийшов час вибору, він обрав шлях захисника, шлях справжнього чоловіка.
Ця меморіальна дошка — це не просто камінь. Це пам’ять про те, якою ціною виборюється кожен тихий ранок у цій школі. Я дуже хочу, щоб ви, дивлячись на це обличчя, пам’ятали: він віддав найдорожче — своє життя — заради того, щоб ви могли вчитися, зростати і будувати ту Україну, про яку він мріяв.
Я звертаюся до молоді: будьте гідними цієї пам'яті. Любіть свою землю так, як любив її він. Живіть на повну, досягайте вершин і ніколи не забувайте тих, хто залишився в строю назавжди, щоб захистити ваш спокій.
Дякую школі та громаді за те, що зберігаєте пам'ять про мого сина. Тепер він назавжди повернувся до рідних стін, де почався його шлях. Слава Україні!»
Хвилиною мовчання та покладанням квітів вшановують присутні пам’ять про свого земляка. Схиляють голови в пам’ять про Артема Коваленка і про всіх воїнів, що полягли за нашу свободу і незалежність.
24 лютого біля КЗ “Маловодянська гімназія Долинської міської ради” зібралися односельці, учні школи, представники Долинської міськради, Управління освіти, Маловодянського старостату, рідні та друзі Сергія Лубенця. В пам’ять про випускника цього навчального закладу відкривали меморіальну дошку.
Вшанування пам’яті це не просто святий обов’язок це наша шана і гордість за справжніх героїв.
Війна, триває на нашій землі вже 4 роки, продовжує руйнувати міста і села, несе за собою страшні втрати, несе смерть наших людей, наших захисників, наших рідних.
Смерть рідної душі – це не мить, це – шлях крізь темряву, крізь біль без меж. Кожен день починається з щемливого свідомлення: «Його більше немає»… Кажуть, коли людина йде у вічність, вона з собою нічого не бере. Але це не так. Коли на небеса йдуть найрідніші, вони забирають наш спокій, мрії, надії на майбутнє, залишаючи нам нестерпний біль і спогади про себе… І це не відболить ні в родини, ні в народу.
Сьогодні у нашій гімназії з’явиться пам’ятна дошка, пам’ятний знак, який знову і знову буде нагадувати нам про війну, про материнське та людське горе.
Сергій Лубенець народився у місті Кривий Ріг у багатодітній родині. Був наймолодшим з трьох братів.
У ранньому дитинстві разом із родиною переїхав до села Маловодяне, де минули його дитячі та шкільні роки. У 1997 році пішов до Маловодянської школи. Однокласники пам’ятають його як щиру, веселу і життєрадісну людину, який завжди приносив гарний настрій і вмів підтримати інших.
З дитинства Сергій захоплювався спортом, представляв школу на районних та обласних змаганнях, мав силу духу, наполегливість та лідерські якості.
Заняття спортом не покинув після закінчення школи, продовжував тренуватися та підтримував себе в гарній спортивній формі.
Здобув спеціальність помічника машиніста електровоза. Під час навчання залишався активним спортсменом і представляв навчальний заклад на змаганнях.
У 2011 році отримав роботу у компанії «Метінвест», де швидко здобув повагу колег і керівництва завдяки відповідальності, працелюбності та чесності.
У 2014 році, коли почалася війна на Донбасі, Сергій добровільно звернувся до військкомату, проте через стан здоров’я був визнаний непридатним до служби.
Згодом поїхав працювати до Ізраїлю, де прожив кілька років. Там проявив справжній характер — не зміг пройти повз несправедливість і став на захист скривдженої людини. Він завжди був тим, хто не стоїть осторонь чужої біди.
У 2019 році повернувся до України, працював електромонтажником у Європі, багато подорожував і мріяв про мирне життя на Батьківщині.
24 лютого 2022 року, дізнавшись про повномасштабне вторгнення, Сергій перебував за кордоном, але без вагань повернувся додому. Він говорив: «Я вільний громадянин вільної країни. Якщо потрібно буде — я віддам життя, щоб інші жили у незалежній державі».
До військкомату ходив як на роботу, але щоразу отримав відмову, бо мав проблеми із серцем. Своєю наполегливістю він добився, щоб його взяли на облік і у квітні 2023 року отримав повістку та став до лав Збройних Сил України. Після навчання кулеметником був направлений до військової частини А4741, 23 окремої механізованої бригади. Побратими пам’ятають його як доброго, уважного і турботливого товариша, який завжди підтримував інших, допомагав і не втрачав людяності навіть у найважчих умовах.
22 липня 2023 року під час бойового виходу Сергій почув крик пораненого побратима і, не вагаючись, кинувся рятувати його. У цей момент ворожий дрон скинув міну… Сергій загинув як Герой. Він прожив коротке, але справжнє життя.
Як говорив сам Сергій:
«Не Україна почала цю війну, але Україна її завершить Перемогою».
Почесне право відкрити меморіальну дошку Сергію Лубенцю було надано його дядькові.
Квітами та хвилиною мовчання вшановували пам’ять мужнього захисника, одного з наших земляків, хлопця, сміх якого ще зовсім недавно лунав в стінах цієї школи.
Нам українцям притаманна безмежна любов до Батьківщини. Ця риса проявляє себе як життєва потреба захищати свою Україну, що і зробив наш Герой. І зараз єдине, що нам усім під силу, це зупинитись і згадати про подвиг захисників, які віддали найцінніше – власне життя за Україну. Вічна пам'ять загиблим Героям…
Пройде час, промайнуть літа, а пам'ять про наших героїв назавжди залишиться у кожному серці. Вони любили життя, вони любили рідний край, вони віддали все заради України, віддали найцінніше – життя. І ми не маємо права про це забувати, адже саме завдяки нашим героям ми з вами маємо можливість працювати, навчатися і просто жити під мирним небом нашої країни. Пам’ятаймо це завжди.
