“Поруч з таким хлопцем стаєш кращим сам, не хочеться його підвести, коли він вірить в тебе, - так розповідає про Артема його однокласник Спартак. - Він залишив в моїй пам’яті не просто образ. Він залишив світло та тепло, яке житиме зі мною ще довго”.
Дитинство в селі Братський Посад
Народився Артем в селі Братський Посад на Долинщині в сім’ї Олени та Володимира Коваленків. Крім нього, в сім’ї був старший брат Андрій та молодша сестричка Катя. Тато працював охоронником в Казанківській виправній колонії №93 в сусідньому селищі Новоданилівка, а мама була домогосподаркою. В селі завжди вистачає роботи на власному обійсті: город, господарство, догляд за дітьми.
“Наше дитинство з Артемом пройшло в спільних іграх, — розповідає старший брат Андрій. — разом грали в хованки, дуркували, взимку каталися з гірки. Допомагали батькам по господарству. Мені доручали важчу роботу, Тьому — легшу. Коли влазили в якусь шкоду — то обом діставалося від батьків. Але мене, як старшого, лаяли більше і брат хвилювався за мене.
Коли вже підлітками стали — батько нас почав залучати до спорту. Але в селі не було якихось секцій чи гуртків. То ж все робили самостійно: пробіжки ранкові, зарядка, заняття з віджимання і підтягування. Щось підглядали по телевізору, тоді показували “Реслінг шоу” і ми намагалися повторити трюки, які бачили, посеред нашого двору.
Пам’ятаю, що для нас неабияким стимулом зробити всю домашню роботу швидше, була ігрова приставка до телевізора. А ще Артем завжди хотів бути схожим на мене: копіював зачіску, одяг, слова тощо”.
Пані Олена розповідає, що в дитинстві Артем дуже любив, коли йому читали казки. Найулюбленішими з них були “Кіт у чоботях” та “Бременські музиканти”: “Він вже їх знав напам’ять і міг розказувати іншим дітям, але все одно просив почитати”.
Сестра Катя говорить, що у неї різниця у віці з Артемом була майже п’ять років. Але це не заважало їхнім спільним іграм у дитинстві. Пам’ятає, що влітку батьки їх відвозили на якийсь час до дідуся з бабусею. Дідусь із дерева вистругав для них автомати, пістолети та ще якісь види зброї. Діти бігали по соняшниковому полі з цією зброєю та грали у війнушки.
Навчалися діти Коваленків в Марфівській школі, що знаходиться в іншому селі.
За словами мами, Артему подобалося навчатися, він легко запам’ятовував вірші, але в силу природної сором’язливості його старання часто лишалися непоміченими для вчителів. Один випадок у школі його образив настільки, що він сказав: “Не варто й старатися, все одно цього ніхто не помічає”.
Вчителька початкових класів Вікторія Шамченко згадує свого учня сором’язливим хлопчиком, спокійним, тихим та неговірким. “Знаєте у них вся сім’я така — люди скромні й не дуже говіркі — говорить вчителька. — В навчанні сильно не виділявся, але відзначився дисциплінованістю. Що вчителька не попросить зробити — все виконає без зайвих слів. Я щиро здивувалася, коли побачила по телебаченню інтерв’ю з Артемом. Те як він говорив, відповідав на питання журналіста — виважено, так по дорослому. Я навіть подумала: та невже це наш Артемчик, з якого було зайвого слова не витягнеш”.
“Він першим простягнув мені руку дружби”
Однокласник Артема Спартак Меріуца розповідає, що для нього Артем став справжнім другом. Хлопець зауважує, що він ніколи на інших не дивився зверхньо, не був вискочкою і не намагався вдавати з себе когось, копіювати якусь особистість. Був простим, щирим та відкритим хлопцем, таких не часто зустрінеш в наш час. “Він добре навчався, але не зазнавався, — розповідає Спартак. — В складні хвилини Артем вмів підтримати і робив це завжди щиро, по справжньому від душі. Я пам’ятаю, як до шостого класу мене з однокласниками перевели до Марфівської школи, бо в моєму рідному селі школу закрили. Я якийсь час тримався відособлено. Бути “новеньким” в класі, особливо для хлопчика, непросто. Всі один одного знають, у кожного свої друзі та компанія, мають спільні історії та якісь зрозумілі для всіх жарти. А ти якийсь чужий, незрозумілий, з іншого села. Почуваєшся як не “в своїй тарілці”. Я не надто дружив і з однокласниками зі своєї старої школи. Так буває. Ніхто в цьому не винен. З часом все налагоджується.
Назавжди запам’ятав випадок, завдяки якому я став “своїм” в новому класі. Пройшов вже тиждень від початку навчання в цій школі. Зі мною всі віталися, але не більше. Я зайшов в клас, всі хлопці зібралися в коло і обговорювали якусь нову гру на телефоні. Складний рівень, який всі по черзі намагалися пройти, але ні в кого не виходило. Я як завжди сів за свою парту і почав займатися чимось своїм. Раптом Артем, єдиний з усієї компанії, подивився в мою сторону і запропонував: “О, Спартак, давай до нас!”. Він сказав це зі щирою посмішкою, без якогось знущання чи уїдливості в голосі, як це буває часто по відношенню до новеньких. Так просто і з посмішкою, протягнув мені телефон і сказав: “Спробуй ти!”.
Можливо, комусь це здається дрібницею. Але це не так. Підлітки часто бувають жорстокими. Особливо, якщо в класі з’являється хтось новенький. Так було завжди. Але Артем був іншим. Я побачив, що він дійсно прагне мене залучити до їхнього колективу, робить це щиро та відверто. Я відчув, що цей хлопець може стати моїм другом. І з тієї хвилини я став відчувати себе в новому класі так само вільно та на своєму місці, як і в старій школі”.
Людина слова
Завідувачка Марфівської філії КЗ “Ліцей “Інтелект” Долинської міськради” Ольга Карявка відзначає, що Артем тут навчався з 1 по 11 клас. Хлопчик відзначався спокійним, врівноваженим та поміркованим характером. Віповідально відносився до своїх обов’язків та доручень вчителів. На уроках Артем був тихеньким та непомітним. Але його зірка яскраво спалахувала на заняттях спортом: “Легка атлетика стала його родзинкою. Неодноразово захищав честь школи на місцевому та районному рівні і займав призові місця”
Олександра Кріуліна доводиться родичкою Коваленкам і працює в Марфівській філії заступницею завідувачки. Відзначає, що Артем — це людина слова. Якщо він пообіцяв щось зробити — то зробить це обов'язково. Виконає завдання вчасно, якісно та охайно. Якщо сказав, що не зможе — то як би його не вмовляли, та що б не обіцяли, він за цю справу не візьметься.
“В їхній родині були ті цінності, які притаманні справжній українській родині, — продовжує розповідь учителька. — Всі діти любили і турбувалися один про одного. От наприклад, на свята вони вітали одне одного — Новий рік, 8 березня — писали вітальні листівки, вкидали їх у спеціальні скриньки, які в нас у школі діяли. В 10 класі Артем зробив зачіску як у старшого брата, хвости із вибритими скронями і так само їх зв'язував, як брат. На запитання, що це за зачіска така, гордо відповідав: "Як в Андрія!". Якщо шкільна група кудись виїжджала, то Артем завжди тримав сестру під пильною увагою. Раптом їй потрібна якась допомога — він одразу тут як тут і завжди допомагав”.
Був харизматичним та любив сміх
Пані Олександра відзначає, що Артем не був лідером класі, але однокласники до нього дослухалися. Вона згадує, як в молодшій школі діти могли на перерві занадто розбігатися та розвеселитися. Але Артем вмів вчасно зупинитися і головне, ще й зупинити своїх друзів: “Був в ньому якийсь стержень, внутрішня стійкість, які допомагали йому швидко опанувати себе. А його харизма мала вплив на однокласників, які теж зупинялися, варто йому було лише сказати: “Досить”. Ніколи не "кидався" словами, якщо щось говорив, то лише виважено, обдумано. Спокійний, небагатослівний, впевнений у собі — я б сказала надійний. Мабуть, саме тому до нього завжди тягнулися однокласники”.
Олександр Бондаренко розповів, що в дитинстві багато часу проводив зі своїми двоюрідними братами: Андрієм та Артемом Коваленками. “Артем був везунчиком, — говорить чоловік. — Ми в дитинстві часто рибалили разом. То буває таке, що ні в кого риба не клює, а Артем завжди з уловом. Не знаю як то так виходило. Ми це вже перевіряли стільки разів: сиділи поруч, виставляємо однакову глибину, поруч закинуті вудки, з однаковими черв'яками, приманкою. Ні в кого не клює, крім Артема.
Він говорив завжди мало, а я навпаки — балабол. Завжди говорю багато. Зате Артема легко було розсмішити. І сміявся він так захопливо, що слідом за ним починали сміятися всі”.
Випадок на змаганнях
Спартак Меріуца пригадав один випадок, який стався під час спортивних змагань між школами району. На той час хлопець навчався в Марфівській школі вже два роки, він відзначає, що клас йому дуже подобався. Між дівчатами та хлопцями панували теплі і дружні стосунки. Практично всі діти захоплювалися спортом та мали гарну фізичну виправку. “Я щиро радів, що потрапив до такого чудового колективу. Якось на міжшкільних змаганнях нам потрібно було виконати естафету. Такий класичний варіант, коли один спортсмен долаючи якісь перешкоди біжить до певного місця, передає там паличку іншому спортсмену з його команди і т.д. В нашій команді були я, Артем та ще дівчинка.
Я подивився на інші команди і зрозумів, що ми на їхньому фоні виглядаємо слабаками. Бо я сам худий та ще й маленького зросту. У наших супротивників всі в командах високі й підтягнуті. Бачу, що глядачі почали відверто над нами насміхатися, жартувати, мовляв, такій команді і розпочинати не варто змагання. Помітив це і Артем, зрозумів, що насміхаються переважно з мене. Він тоді голосно звернувся до мене: “Спартак, ти зможеш! Порви їх!”.
Ці його слова ніби вдарили мене струмом, ніби щось в мені перевернулося. Вони були сказані не заради бравади чи пафосу. В них я відчув віру Артема в мене, в мої сили. Я не хотів підвести нашу школу на змаганнях, але більш за все я не міг підвести Артема, який в мене вірив. І я біг швидко як ніколи, з усіх можливих і неможливих сил. Я обігнав всіх, чув як затих стадіон, як люди на ньому перешіптувалися. Мовляв, що це за шкет, і як це можливо, щоб він всіх обігнав.
Я виклався по максимуму. Потім не бачив перед собою ні спортсменів, ні глядачів. Я шукав очима Артема. Мені дуже хотілося обійняти його і сказати: “Дякую! Без твоїх слів і віри в мене, мені б не вдалося досягти цього результату”.
Після повернення із польових зборів та спортивних змагань у вчителя фізкультури щоразу захоплено сяяли очі — йому було чим пишатися, бо Артем Коваленко показував чудові результати.
Впевненість у своїх силах
Віталія Порвас, класна керівниця Артема розповідає, що за любов до футболу, його в класі звали Роналдо. Можливо, ще й за те, що він чимось схожий на відомого футболіста. Мав багато друзів як серед хлопців так і серед дівчат: “Чемна, порядна, розважлива та добра дитина. Дуже товариський та харизматичний. Не мав шкідливих звичок, бо сурово дотримувався спортивної дисципліни та піклувався про своє здоров’я.
Якось вже в старших класах захопився іграми в мережі Інтернет саме на військову тематику. Занурився в них, як то кажуть “з головою”. На моє питання про ці ігри відповів: “Віталія Миколаївна, це наше майбутнє. Воно нам стане в пригоді, адже світ так швидко змінюється”. Ми тоді навіть уявлення не мали, яка страшна війна на нас очікує. Як же ти, Артемчику, був правий! Бо це війна передових військових технологій”.
Олександра Кріуліна відзначає цілеспрямованість хлопця та вміння відстоювати власні погляди. Якщо в нього вже сформувалося певне уявлення, то для того щоб він його змінив, щоб переконати його, потрібні дуже вагомі аргументи, чіткі докази, майже як на суді. Попри його молодий вік, він не піддавався сторонньому впливу.
“Пам’ятаю, як ми їхали на ЗНО, — згадує Ольга Карявка, — На здачу тестів від нашої школи поїхали 4 випускників. Всі хвилювалися, було багато розмов про кількість балів, який буде рівень. А коли я запитала Артема, чому він мовчить і чи хвилюється. У відповідь він посміхнувся і без жодного слова стало зрозуміло, що дитина впевнена у своїх знаннях. Так і сталося”.
Вибрав професію електрика
На випускному, після того, як випускники зустріли схід сонця, Артем підійшов до класної керівниці, обійняв і тихо сказав: “Де б я не був — я завжди вас пам’ятатиму. Тільки покличте, зателефонуйте — я знайду час і вас”.
Віталія Порвас говорить, що її учень довго не міг визначитися з вибором професії. Вона особисто вважала, що він може зробити кар’єру в програмуванні. Але Артем вступив до ПТУ №36, що в Новгородці (нині Кам’янець), здобув професію електрика.
Для проходження виробничої практики отримав направлення в рідну школу.
Як практикант, показав себе дуже відповідальним: щодня приходив, виконував завдання без нагадувань, без жодного контролю — усе виконував, описував чітко за днями, за графіком і планом. Вчителі запитували про плани на майбутнє, чи планує працювати за спеціальністю. Він відповів, що йому дуже подобається навчатися, і навіть якщо працюватиме за спеціальністю, то так, щоб навчатися далі — або друга професія, або вища освіта. Тобто, у своїх планах він не хотів зупинятися, прагнув розвиватися і рухатися вперед.
Відслужив строкову службу в армії, в навчальному центрі “Десна”, сухопутні війська.
“Коли Артем закінчував школу, я вже працював в Польщі, — згадує Андрій, — на випускний до нього не зміг приїхати. Так само не зміг приїхати, коли його проводжали на строкову службу. З того часу ми з братом бачилися рідко, спілкувалися здебільшого телефоном”.
Повномасштабне вторгнення
Катя Коваленко розповідає, що про початок повномасштабного вторгнення дізналася з новин: “Якось в нашій родині паніки, як в усіх не було. Всі продовжували займатись своїми справами, гадали, що це все ненадовго. І якось воно минеться".
Андрій пішов служити добровольцем: “Я пішов першим, щоб вберегти від служби брата. Та й дізнатися, як воно там. Щоразу в телефонній розмові говорив йому, що не варто рватися добровольцем. Не знаю чому йому принесли повістку, адже йому на той час лише 21 рік був. Цього не мало бути. Схиляюся до думки, що і в цьому випадку, йому хотілося бути схожим на старшого брата”.
Артем отримав повістку в січні 2023 року. Не тікав і не ховався. Звісно, що ми всі дуже хвилювалися. Довелося йому захищати нас в складі 61 бригади на Донеччині, на Херсонщині, на Чернігівщині. А потім перевели до 65 Окремої механізованої бригади “Великий Луг” на Запорізький напрямок.
“Якось я побачила Артема в новинах, по телевізору. Він воював на Запорізькому напрямку поблизу села Роботине і журналіст у нього брав інтерв’ю, — згадує Віталія Порвас. — Я завмерла перед екраном. Наш Артемчик, позивний “Коваль”. Мужній, безстрашний, спокійний. Ця його чарівна посмішка… Як він говорив… Ніби йому не 24 роки а 42. Впевнено, з досвідом. Я плакала та гукала чоловіка: “Валєра! Скоріше йди сюди! Тут мого Артемчика в новинах показують! Це ж мій учень, моя дитина! Подивись який він гарний і який дорослий!” Мене просто переповнювали емоції та почуття гордості за нього”.
Артем в спогадах друзів
Про те, як загинув Артем, рідним розповіли побратими. 20 лютого 2025 року їхня група виїхала з бойових позицій. Поверталися з чергування до місця свого базування. Їх помітив ворожий дрон і почав переслідування. Надто важко по бездоріжжю змагатися в швидкості з дроном. Скид вибухового пристрою забрав життя двох бійців. Серед них і Артем Коваленко, позивний “Коваль”. Посмертно Артема нагородили медаллю “За оборону Оріхова”.
Олександр Бондаренко поділився, що часто своїх друзів-військових бачить у снах. І в цих снах завжди присутня смерть — чи то в труні їх бачить, чи ніби присутній на похороні і по тому, чиї родичі там присутні, розуміє, кого ховають. Але Артема в таких снах ніколи не бачив. Якось розповів про ці сни мамі, вона сказала, що ці люди, ходять поруч зі смертю, але вони житимуть довго.
Артема уві сні побачив лише після його загибелі. І сниться він йому досить часто, майже нічого не говорить, лише посміхається.
"Останній раз я зустрічався з ним в червні 2024 року, — згадує Олександр. — Він приїздив у відпустку. Майже всі 15 днів відпустки я провів поруч з ним. Мені хотілося бачити його неперевершену посмішку, чути його голос і сміх. Ніби щось відчував, що більше живим мені його побачити не доведеться”.
“Він вмів бути справжнім другом, — говорить Спартак Меріуца. — Не тим, хто поруч доки весело. А тим хто поруч, коли важко. Він бачив тих, кого не помічали інші. Він не зображав із себе доброго, а був добрим. Мав внутрішню силу, яка відображається не в гучних словах, а в діях. Такі прості слова: “Спартак, ти зможеш! порви їх!” сказані в потрібний момент дали мені більше, ніж можна передати словами.
Не пам’ятаю за ним жодного вчинку, який можна назвати поганим. Тільки світло, повага і відчуття, що поруч з цією людиною, ти стаєш кращим сам. Він залишив в пам’яті не просто образ — він залишив тепло, яке буде жити у нас ще довго”.
Марк Аблордеппі вважає Артема своїм найкращим другом дитинства: “Мені з ним завжди було дуже комфортно, ми багато сміялися. Між нами не було таємниць. Можливо, що для когось Артем і видавався замкнутим та небагатослівним. Але в колі друзів зі спільними інтересами він розкривався і оживав. Для мене він і нині залишається єдиним близьким другом в моєму житті”.
“Щоразу, як буваю в Долинській, - говорить Ольга Карявка, - обов’язково проходжу Алеєю Слави. Щоб побачити обличчя наших земляків, які віддали своє життя, обороняючи країну. Тільки Артем там без посмішки і від того стає ще важче і боляче…”
