Кожен з українських воїнів, які захищають нашу країну — це приклад мужності та відвагу. Але є серед них особливі хлопці, про яких розповідають легенди. Кажуть, що вони мають “сталеві яйця”, що один такй боєць вартує десяти. Про таких хлопців як Ян Лапшін вже сьогодні потрібно писати книги та знімати фільми.
З першого разу Яна не взяли до війська
Ян народився 6 листопада 1993 року в селі Деребчин Жмеринського району Вінницької області. Дитинство видалось нелегким, доводилося змалечку працювати по господарству та на тваринницькій фермі.
Після закінчення школи навчався в училищі, здобув професію електромонтера.
Як тільки виповнилося хлопцю 18 років — поїхав працювати за кордон. Працював переважно водієм: коли розвозив товари в магазини, коли ставав далекобійником.
Як почалося повномасштабне вторгнення — повернувся до України і пішов до військкомату. З першого разу його не взяли до війська, з другого теж. Тільки за третім разом 26 грудня 2022 року його зарахували спочатку в піхоту. Потім спрямували навчатися на танкіста в Десну, далі на Черкащину. Після навчання потрапив до 118 Окремої механізованої танкової бригади і весь час воював на Запорізькому напрямку.
Олена Лапшіна розповідає про своє знайомство з Яном: “Розмовляла по відеозв’язку зі своїм другом, який був на війні. І раптом поруч з ним вигулькнуло обличчя його побратима. Далі продовжили розмовляти втрьох, Ян захотів зі мною познайомитися. Попросив мій номер. Якийсь час ми з ним спілкувалися телефоном, а потім він приїхав у відпустку до мене, в село Новогригорівка Перша. Далі почали жити разом і він запропонував одружитися”.
“Надто не серйозним мені видавася Ян”
“Знайомство з Яном у мене відбулося після контрнаступу, — розповідає побратим Іван Кравцов. — Я тоді брав в ньому участь, а Ян ні. Він з'явився в нашому підрозділі трохи пізніше. На перший погляд здавався мені занадто енергійним та емоційним. Він просто заповнював собою, своїми емоціями увесь простір у підрозділі, тому я інстинктивно намагався уникати його компанії. Після останніх втрат під час штурму у мене був пригнічений настрій, я відчував себе емоційно придавленим. А тут з'явилась нова людина в підрозділі — дуже веселий і життєрадісний хлопець. Я не міг в ті хвилини розділити його радість.
Пізніше, Яна поставили в екіпаж, з яким він пробув до самого кінця. Почалися наші спільні виконання завдань. Під час першого виїзду я сильно хвилювався за його екіпаж, щоб все у них було добре. Надто несерйозним мені здавався Ян, гадав, що він не здатний зосередитися на виконанні завдання. Мені важко було уявити його в бою.
Але після першого виїзду наших екіпажів разом, всі мої сумніви стали розсіюватися. Я навіть вів рахунок, ми, тоді вони. Почав приглядатися до людини, більше разом спілкувалися та поступово зближувалися. Адже тепер нам разом потрібно виконувати накази тому мали розуміти один одного з пів слова і з одного погляду.
Ян добре розумівся на техніці, був просто зразковим механіком. При нагоді, ми разом обслуговували техніку, він допомагав мені та моєму механіку порадами й справою. Потім , вже пізніше, мій екіпаж став працювати здалеку. А їхній чомусь, відправляли в саме пекло. Але ніколи я не чув, щоб у них виникли якісь сумніви, виїжджати чи ні.
Якось стався один випадок, що я зі своїм екіпажем перебував на відпочинку, а їхній чергував. Їм поступив наказ на виїзд з іншим екіпажем. Під час виїзду у них виникли проблеми з технікою, тому командування дало розпорядження взяти мій танк.
На той час, я вже добре знав всіх хлопців з цього екіпажу, тому переживав за них як за своїх. Ян швидко прилетів на своєму танку, пересів у наш і погнав в район очікування.
Я тоді так сильно переймався за них, весь час думав що там з ними, що мені навіть наснився дуже неприємний сон. Наснилось, що екіпаж Яна приїхав, а інший екіпаж ні. Шкода, що той сон став пророчим. Так воно тоді і сталося.
Ми опісля довго розмовляли між собою відносно того, що і як робити в різних ситуаціях. В підсумку пришли до однієї думки, що для механіка головне — це привезти своїх людей назад, бо туди доїхати може кожен. Таких принципів Ян Лапшін і дотримувався. Він завжди привозив своїх хлопців назад. Ми настільки стали довіряти один одному, що він навіть часто повторював, що поїде лише з Єгором (його командир), та зі мною”.
“Їздив на всьому, що має двигун”
Іван Кравцов вважає, що здружився з Яном саме тому що обидва добре розумілися на техніці і не лише військовій. Він їздив на усьому, що має двигун. Тому в складних ситуаціях міг сісти на будь-що, що має колеса і може рухатися. Ян був дуже витривалим та працьовитим хлопцем. В будь-якому стані, за будь-якої погоди, втомився чи хворий — він залюбки допомогав побратимам, ніколи не відмовляв. Техніка для нього — це його світ. Він любив її, і доглядав так, щоб вона не підводила. “Він взагалі ніколи ні в чому не відмовляв, — говорить Іван, — принаймні мені. Завжди можна було на нього розраховувати. Так і саме при виконанні бойових завдань, він завжди розумів маршрут, саме завдання і що робити під час виконання. Він брав відповідальність за тих, кого везе позаду себе. Таких дуже мало в підрозділі. Вважаю, що саме тому їхній екіпаж найчастіше відправляли на бойові завдання”.
Командир і хлопці з екіпажу Яна Лапшіна в спілкування з іншими побратимами розповідали, що як тільки лунає команда "відкат", то він говорить: “Хлопці, тримайтеся там у башті”. І таки триматися потрібно було сильно, бо Ян вижимав із техніки максимум.
“Адже коли в танку їдеш на завдання - то здається, що час летить, — розповідає Іван. — А коли повертаєшся назад, то таке враження, що він стоїть на місці. І він старався так, щоб побратими відчували, що завдання виконано і вони повертаються".
З останнього бою Ян зумів вивезти палаючий танк, на ходу хлопці його загасили. Так він врятував бойову одиницю техніки.
“Примарний гонщик” на танку
Ось як про це випадок розповідає побратим: ”З ними була така ситуація, коли на чергуванні засікли місце розташування їхньої техніки і почався обстріл. Туда летіло все, що могло літати. В результаті танк загорівся, хлопці намагалися його загасити. Але обстріл продовжувався.
Тоді Ян говорить, мовляв, я спробую завести і ми звідси їдемо. Командуванню вже передали, що танк втрачено. Ну а наш Ян спробував, і він завів його. І як у фільмі “Примарний гонщик”, на охопленому вогнем танку, він з командиром вивезли його в безпечне місце. Навідника забрали пізніше, він залишився там з їхніми речами. Я тоді ще чув від військових інших, які бачили це видовище: танк, охоплений вогнем летить через місто”.
“Ми познайомилися з ним під час телефонної розмови, — розповідає дружина Олена, — І він загинув під час розмови зі мною. Це такий жах почути вибух, після якого в слухавці лише мовчання. Побратими розповіли, що почався обстріл їхнього розташування Градами і перший снаряд вбив Яна. Він би не встиг зреагувати. Сталося це поблизу Оріхова Запорізької області”.
Іван Кравцов: “Це був хлопець з “залізними яйцями”. Хоробрий, добрий, чуйний. Коли вони йшли на бойові, я завжди їм говорив: “Давайте, хлопці удачі, чекаю на вас. А він мені відповідав: "спи сухенько, все буде добре".
За свою сміливість та відчайдушність при виконанні бойових завдань Ян Лапшін отримав нагороду від Президента орден “За мужність” ІІІ ступеня, відзнаку “Ветеран війни” та нагрудний знак “Відзнака командира танкового батальйону 118 окремої механізованої бригади”.
