Про Віталія односельці розповідають, що відзначався він людяністю та добротою, поспішав стати на захист слабших, ніколи ні з ким не мав звички сваритися чи з’ясовувати стосунки. Нібито ніколи не поспішав, але й завжди приходив вчасно на призначену зустріч.
Старший брат в сім’ї Карасів
Народився Віталій в селі Інгуло-Кам’янка Новгородківського району 20 травня 1981 року і був старшим сином в сім’ї Валерія та Віри Карась. Сім’я виростила і виховала трьох дітей: Віталія, Сергія та Катю. Мама згадує, що старший син був слухняним хлопчиком, на нього можна було покластися і довірити пригледіти за молодшими: “Якось від самого початку не було в нього ревнощів з приводу того, що молодшим більше уваги доводиться приділяти, - розповідає Віра Карась. - Навпаки, за молодших завжди заступався на вулиці, а потім і в школі. І навіть, якщо бачив, як на вулиці ображають слабших - він не міг пройти мимо. Завжди ставав на захист, при тому не силою, а більше переконанням. Буває, як приїду до нашого села Інгуло-Кам’янки, то люди, кого зустріну, всі й згадують Віталю. Те яким він був людяним, неконфліктним як завжди захищав всіх, кого ображали”.
З бабусею
Молодша сестра Катерина розповідає, що у неї різниця зі старшим братом була 9 років. Зазвичай в такому віці хлопчики поспішають на вулицю до компанії, назустріч пригодам, Віталик же дуже сумлінно ставитися до свого обов'язку глядіти молодшу сестричку. Для нього було за щастя, коли доручали йому доглянути за сестрою. Навіть інколи в школі уроки пропускав, бо йому потрібно було з Катею залишитися. Пропозицію мами покликати бабусю, щоб та посиділа з донькою, Віталик заперечував: мовляв, навіщо бабусю звати, я за Катрусею подивлюся.
Ольга Лебідь доводиться Віталію рідною тіткою по матері: “Ми з Вірою сестри-близнючки. Все життя разом і коли заміж вийшли, то продовжували дружити сім’ями. Я в дитсадку працювала, Віталик ріс на моїх очах. Дуже добрий і товариський хлопчик. Дружив з усіма дітьми, з будь-ким міг налагодити контакт, знайти спільну мову. Не було в нього такого, як буває інколи в дітей, що, мовляв, ти мені не подобаєшся і я з тобою дружити не буду”.
З дитинства обожнював риболовлю
Розповідають друзі про його любов до риболовлі, міг ще хлопчиком цілий день пропадати на річці. Дуже йому подобалося і власне прізвище - Карась, говорив, що з усіх видів риби, карасі йому смакують найбільше. Як підріс - то навчився сам чистити та готувати рибу.
Навіть якось отримав відзнаку та грамоту, як найкращий рибалка села.
Сестра Катя згадує своє дитинство та старшого брата: “Пам’ятаю якось сиділи ми в нашому дворі ввечері нашою великою родиною Лебедів-Карасів. Хлопці домовилися, що ввечері підуть гуляти. Я ще мала була і звісно, що мене пізно на вулицю ніхто не відпускав. Віталя пішов до хати одягатися, бо ж він найстарший, вже майже парубок. А хлопці сидять, про щось розмовляють, чекають на нього. І ось він виходить з хати, нічого не говорячи, тільки бровами повів і брати всі разом підхопилися і за ним. Мені так подобалася їхня дружба, ось ця злагодженість, коли вони розуміли один одного без слів. Здавалося, що мімікою, поглядом, непомітними жестами вони говорили один одному набагато більше ніж словами”.
Олег Лебідь розповідає: “Наші мами - рідні сестри, ну а ми з Віталієм двоюрідні брати, жили в одному селі, звісно що в гості часто ходили. То Лебеді до Карасів, то навпаки, Карасі до Лебедів. Нас у сім’ї троє хлопців і в Карасів троє дітей. Катя одна дівчинка серед нашої хлопчачої компанії. Віталик був старшим від мене, але ми всі добре дружили. Разом зростали в селі, ходили на риболовлю, пасли корів, збиралися у наших бабусь - бабусі Лєни та бабусі Валі.
Запам’ятався один випадок, коли якось сиділи у Карасів і пригощалися смаженою рибою. Ми всі її однаково любили, риби залишалося мало й останній шматочок Віталька віддав мені. Здається, що нічого особливого в цьому немає, дрібниці. Але мені цей випадок чомусь запам’ятався на все життя. Добрим він був, справедливим. Дуже батьків своїх шанував і особливо тата. Часто повторював, що є сином свого батька”.
“Я син свого батька”
Як і батько Віталій любив техніку, завжди допомагав йому ремонтувати автівку, рано навчився керувати нею, батько довіряв йому та дозволяв їздити нею селом. “Якось з двоюрідним братом Ігорем Лебедем поїхали машиною на риболовлю, з дозволу батька, - пригадує сестра Катя. - І довго щось не повертаються. Ми вже всі хвилюватися почали, особливо татко, мобільних телефонів ще не мали. І тут чуємо, що машина біля двору зупинилася, тато вискакує з хати, починає лаятися. А Віталик так спокійно виходить з автівки, посміхається і відкриває багажника. А там щуки такі гарні й багато. І татко відразу замовк, зрозумів, що з такою риболовлею можна забути про все на світі. Сказав тільки, що дуже він нас всіх хвилюватися змусив, щоб не забував про те, що на нього чекають вдома”.
В шкільному навчанні хлопець зірок з неба не хапав. Мама розповідає, що завжди переймалася з приводу його посередніх оцінок, а класна керівниця заспокоювала. Мовляв, не можуть всі відмінниками бути й відзначала його дисциплінованість, гарну поведінку, яку можна ставити в приклад для інших учнів.
Однокласниця Ірина Півненко розповідає, що в їхньому класі навчалися всього шість учнів, але в навчанні клас був сильним: три відмінники, два “четвірочники” і лише Віталик з посередніми оцінками: “На уроках він був майже непомітним, на перерві підтримував всі наші ігри та забавки. Я не знаю, як йому це вдавалося - бути жвавим та активним поза межами класу і висидіти уроки так, щоб не мати жодного зауваження. Чомусь не міг при відповідях на уроці сформулювати свої думки. Але ми допомагали йому з виконанням домашніх завдань і на контрольних. Дружили всі й не могли дозволити, щоб наш товариш сильно відставав в навчанні. Був він тихим, врівноваженим, спокійним, я не знаю, що потрібно було статися, щоб Віталика розгнівити.
Пам’ятаю один випадок, коли він отримав відмінну оцінку за четверть. Вчителька зарубіжної літератури запропонувала нам схарактеризувати головного героя “Ревізора” Миколи Гоголя одним словом. Але слово мало повністю передати психотип людини й ми жваво обговорювали, пропонували всі можливі варіанти, перебрали купу психологічних характеристик. А Віталик мовчав-мовчав, потім сказав одне слово і воно поставило крапку на нашому обговоренні. Ми всі погодилися, що воно найбільше відповідає характеру Хлєстакова. Вчителька поставила йому обіцяну п’ятірку за четверть. Я сама закінчила педагогічний виш і потім в роботі з дітьми та і власним дітям розповідала про цей випадок, як приклад того, що вчасно підібравши влучне слово можна одержати відмінну оцінку за четверть”.
Після школи Віталій поїхав навчатися до Знам’янки на помічника машиніста. Після закінчення училища працював в Кропивницькому з часом одружився.
Власних дітей не мав, тому дарував свою любов племінникам
Сестра Катя розповідає, що коли їй самій довелося навчатися в кропивницькому виші, то часто відвідувала сім’ю брата. Якщо сестра йому телефонувала і повідомляла про приїзд - він завжди готував щось смачненьке, обожнював коли його провідували родичі. “Брат любив сам смачно поїсти й вмів готувати багато страв, особливо добре в нього виходили м'ясні страви, - пригадує сестра. - Заходиш до них у квартиру і тебе зустрічають просто неперевершені аромати м’яса, приготованого за якимось особливим рецептом. Взагалі він був дуже домашнім і ніколи не цурався роботи по дому.
Обожнював дітей, власних дітей у них не було, але своїх племінників він дуже любив. Вони йому теж віддячували любов'ю, з нетерпінням чекали його приїзду. По звуку рингтона в моєму телефоні знали коли дзвінок від дяді й з радістю повідомляли: “Мамо, мамо, Віталя телефонує!”. А ще він дуже боляче реагував на несправедливість. Часто розумів, що змінити нічого не може, але кожна несправедливість з якою йому доводилося зустрічатися, залишала відбиток в його душі. І потім, у хвилини одкровення, поруч з рідними, він розповідав про це і відчувалося як йому від того боляче”.
Батько Віталія, Валерій Карась помер досить рано від важкого захворювання, діти на пам’ять про батька посадили біля садиби яблуневий сад. Купували саджанці різних сортів з різними строками дозрівання, щоб радував плодами від літа і до пізньої осені. Доглядали за кожним деревцем, поливали, щоб вони добре прижилися. Піднявся, почав цвісти та давати плоди. Діти Карасів, після закінчення школи, всі виїхали до міст навчатися та працювати. Родина Лебедів вже придбала собі житло в Долинській і пані Ольга почала вмовляти сестру теж переїхати до міста, бо одній їй в селі буде тяжко. І зрештою пані Віра наважилася продати будинок та переїхати до Долинської.
Любов до рідного села
Коли розпочалося вторгнення Росії в Криму та на Донбасі у 2014 році, двоюрідні брати Лебеді стали на захист України, Віталій теж поривався піти до війська, але брати його відмовляли. Олег Лебідь розповідає: “Я приїхав у відпустку, зустрівся з Віталиком і він мені почав говорити, що теж збирається на контракт. Почав його відмовляти, говорив, мовляв, якщо є можливість не йти до війська, то скористайся нею. Бо там далеко не так, як по телевізору показують. Подібні слова він мені теж говорив, але вже у 2024 році”.
Валентина Курілова розповідає, що навчалася в одному класі з Віталієм Карасем. В Інгуло-Кам’янці є традиція щорічно проводити спортивний турнір на честь вчителів фізкультурників, які дуже активно розвивали в їхньому селі заняття спортом. Якось так склалося, що саме до цього турніру стараються приїхати випускники їхньої школи, всі хто можуть приїхати. Тому і зустрічі випускників теж прив’язують до цієї події. “Одного року я теж так приїхала до своїх рідних, пішла на турнір, зустріла там з Віталія з його братом Сергієм та інших однокласників, домовилися про зустріч, - розповідає пані Валентина. - Я сказала тільки, що мені потрібно допомогти бабусі попоратися по господарству. Хлопці запропонували підвезти мене автівкою, а потім Віталя говорить: “А можна тобі допомогти, що треба роботи?”. Я говорила, а вони з таким задоволенням виконували мої доручення, особливо Віталій. Я бачила, як в нього очі прямо сяяли, він отримував задоволення від того, що набирав зерно і годував ним качок та курей, наливав їм воду. Адже раніше вони тримали в себе багато домашньої птиці, кролів тощо. В Долинській вже всього цього не було і це для нього було як повернення в дитинство, йому в місті цього не вистачало”.
Повномасштабне вторгнення
Років за два до повномасштабного вторгнення сім’я Віталія Карася розпалася - подружжя розлучилося і чоловік переїхав до Кривого Рогу. Там вже проживав його брат Сергій, який працював в охоронній компанії й допоміг влаштуватися на роботу і старшому братові.
Як почалося повномасштабне вторгнення, Катя щодня розмовляла зі старшим братом телефоном: “Для мене це була своєрідна психологічна підтримка, він вмів заспокоїти, розрадити, підтримати надію, що все буде добре. Не може бути, щоб це тривало надто довго. Після 24 лютого 2022 року ми зустрілися з ним лише один раз, після того, до його загибелі нам не випало нагоди побачитися”
В березні 2022 року Віталій отримав повістку з Новгородківського ТЦК, Сергій автівкою віз його до Новгородки, дорогою зателефонували Каті, пообіцяли заїхати до неї в Кропивницький. Сестра зраділа можливості побачитися з братами й дуже засмутилася, коли вони зателефонували їй і повідомили, що побачитися не вийде, бо Віталія вже забирають. А ще через два тижні призвали й Сергія.
Віра Карась говорить, що їй, як мамі, боляче було відпускати своїх дітей на війну, говорила йому, мовляв, може можна якось уникнути, але Віталій заперечив: “Мамо, я йду захищати Україну, це не обговорюється”.
Служив Віталій в 56-й бригаді, на донецькому напрямку. Був старшим майстром групи ремонту зенітного ракето-артилерійського дивізіону. Артилерійські підрозділи базуються здебільшого на віддалі від лінії фронту, Віталій часто телефонував, щоб заспокоїти та підтримати своїх рідних. Катя розповідає, що брат робив багато замовлень, але все, що він замовляв - то переважно для побратимів: “Я надсилала йому по 30 пар кросівок, телефони, навушники й ще багато чого. Всі ці речі були призначені для побратимів, майже нічого особисто для нього. Завжди таким був - для друзів був ладен віддати останню сорочку”.
Розповідав рідним, як був враженим тим, скільки багато людей змушені покинути свої домівки та виїздити із зони бойових дій та з окупованих територій. Щодня він бачив дорогу по якій рухалися тисячі машин із біженцями. А потім розповідав як багато захисників вже віддали свої життя відстоюючи свободу та незалежність нашої держави й потік машин з їхніми тілами та пораненими він теж бачить щодня.Сестра просила його берегти себе, а він сміявся, мовляв, не переймайся, ми ж Карасі, ми водою та болотом обов’язково виберемось з будь-якої халепи.
Брат Сергій згадує, що Віталій часто розповідав, що охоче готує якісь страви для побратимів, особливо, якщо є можливість приготувати шашлик - то вже всі визнали, що він вміє це робити найкраще.
Один раз побував у відпустці - провідав маму, сестра вже була на той час з дітьми за кордоном і дуже шкодувала, про те, що не вдалося побачити їй брата. Якось в розмові проговорив Каті, що коли його пошлють в Бахмут - то звідти він вже не повернеться. “Останній раз ми з ним говорили 1 травня 2023 року, - згадує Катерина. - Ми розмовляли з ним того дня понад дві години, весь час просив, мовляв, ще трішки поговори зі мною. Мабуть, він щось відчував, через кілька днів, 6 травня 2023 року його не стало. Загинув під Бахмутом під час бойових дій. Це був його перший виїзд на “нуль” і останній”.
Олександр Лебідь згадав, що за тиждень до загибелі Віталія, з ним розмовляв Ігор Лебідь, який на той час воював в Бахмуті й відмовляв його від рішення йти добровільно на передову, бо там може закінчитися все дуже швидко.
Мама Віталія, розповідає, що коли забирали тіло сина, побратими дякували їй, ставали на коліна та цілували руки, бо Віталій залишився прикривати відхід групи, викликавши вогонь на себе. Сталося це під час бойового чергування на одному з важливих опорних пунктів міста Бахмут. Автівку сина, жінка порадившись з молодшим сином, вирішили подарувати одному з підрозділів ЗСУ. Пані Віра говорить, що син її помер як Герой. Це дуже болюча втрата для матері й щоразу на Алеї Слави думає вона про те, щоб ці жертви не стали марними.
Ірина Півненко: "На 25-річчя закінчення школи нас всіх зібрав Віталик. Це був 40-ий день від його загибелі. Ми всі зібралися в нашому селі, відвідали його могилу на цвинтарі. Дуже сумно, що вдалося зібратися саме з такого приводу..."
Олег Лебідь: “Любив і люблю своїх братів. Дуже їх бракує. Хотів би я глянути в очі тому, хто сказав, що час лікує. Не лікує, просто ми пробуємо якось з цим жити. І приймати ту реальність яка вже є. Одне я точно знаю: вони хотіли б щоб ми жили та згадували їх. Брати Віталій та Ігор, ви завжди в моїй пам'яті. Вічна вам слава та низький уклін!”
