Про те, що в Долинській зніматимуть епізоди фільму “Мати” режисера Джонатана Берча (Великобританія) жителів міста попередили заздалегідь. Сюжет фільму пов’язаний із російсько-українською війною та заснований на реальних подіях. І передбачалося застосування піротехніки та імітація пожеж і вибухів.
У чому суть?
Створені декорації свідчили про те, що у фільм присвячений подіям нинішньої війни: нашвидкоруч насипані могили у дворі будинку з дерев’яними хрестами, які змайстровані зі старих дощок. З цегли викладено примітивну плитку на якій закипають чайник та каструля. Поруч залишки меблів, ящики від боєприпасів, що вже перетворені на дрова. Всюди розбите скло, штучно створені вирви від вибухів.
Така подія як зйомки фільму для Долинської незвичайна, жителів заздалегідь попередили про застосування піротехнічних ефектів, імітації вибухів та пожеж. Проте, знайшлися люди, які підходили до технічних працівників і висловлювали відверте незадоволення підготовкою до зйомок. І тим, що кіношники створювали імітацію ландшафту міста, яке перебуває в зоні бойових дій. Навіть цей нюанс показує наскільки великий вплив має мистецтво кіно на свідомість людей.
Художник-постановник Володимир Романов розповідає, що головний герой - це українець, який задовго до війни переїхав на роботу до Великобританії. Коли почалося повномасштабне вторгнення, він щодня телефонує своїй мамі в Сіверськодонецьк та вмовляє виїхати. Коли розуміє, що вмовляння не допомагають - їде за нею сам. Дорогою чоловік потрапляє в різні непередбачувані ситуації. Коли зрештою потрапляє до рідного міста, то мама вже живе переважно в підвалі багатоповерхівки, бо знаходитися в квартирі небезпечно. В місті відсутні вода, електрика і газ, тому їжу мешканці готують на багатті у дворі. Він вмовляє маму виїхати, відвозить її до кордону з Польщею. А сам залишається в Україні, захищати свою країну. Переважну більшість епізодів фільму вже знято в Ірпені, кадри життя в підвалі знімали в Києві. А ось для того, щоб зняти саме охоплений воєнними діями Сіверськодонецьк — зупинилися на Долинській.
Галина Корнєєва, виконавиця ролі мами розповіла, що в перші дні повномасштабного вторгнення, їй довелося на короткий строк переїхати з Києва до Рівного. І їй дуже близькі переживання жінки, яка не може покинути рідні стіни: “Цей фільм не стільки про війну, а про те, як важко покинути свою батьківщину, свою землю. Джонатан якось запитав мене з чим для мене особисто було б найбільш болісніше розстатися. Я відповіла, що, найтяжче це покинути могили близьких тобі людей і знати, що ти до них вже, можливо, ніколи не повернешся. Ось це тримає мою героїню в місті під обстрілами. Але сину таки вдається її вмовити, бо там за кордоном живе маленька дівчинка, її онука. Вона майже не знає української мови і чекає на бабусю, яка її навчатиме. Заради онуки, заради майбутнього вона наважується покинути місто, в якому пройшло все її життя”.
Пані Галина 44 роки свого життя віддала Театру драми та комедії на Лівому березі, працювала там від дня його заснування. Нині вона вже на пенсії. Розповідає, що як і головна героїня не уявляє собі, як це покинути свою країну. Хоч щось постійно намагається робити для того, щоб допомогти нашим захисникам: “Спочатку я в’язала звичайні шкарпетки. А потім мені сказали, що для хлопців в госпіталі дуже потрібні адаптивні шкарпетки. Тож тепер я в’яжу ці шкарпетки для поранених бійців. Тішуся, що моя праця допомагає їм одужувати та повертатися до життя”.
Виконавець головної ролі Олександр Яцентюк вже відомий глядачам по фільму “Памфір”. Олександр розповів, що сценарій написали ще в грудні 2022 року і планували розпочати роботу над фільмом в квітні 2023 року. Оскільки зйомка фільму проводиться за рахунок іноземних компаній, то були проблеми зі страхуванням цих процесів. Адже, якщо в країні йдуть бойові дії — то ризики занадто високі.
Актор розказав, що з іноземним режисером так тісно співпрацювати довелося вперше: “Це цікавий досвід. Після того, як я ознайомився зі сценарієм, Джонатан прислав мені анкету з 380 питаннями. І поки я відповідав на них — то власне вживався в роль. Це були питання про відносини героя з близькими людьми: мамою, дружиною, донькою. Про улюблений колір сорочки, про перше кохання, про масу інших дрібних речей та особливостей, які притаманні йому.
Насправді, історія війни — це історія людських доль. У кожного з нас своя історія. Те, що ми нині переживаємо важливо показувати світу. Кіно — це такий вид мистецтва, який здатний занурити людей в події, які вони ніколи не переживали. Змушує уявити їх себе на місці героїв і викликати емпатію.
Коли ми в кінці 2022 роки представляли на Міжнародному фестивалі фільм “Памфір” я був вражений контрастом між тим, що переживають люди в Україні і тим, як живуть люди в іншій країні. Для них війна — це щось дуже далеке і не зрозуміле. Та навіть в західних регіонах нашої країни життя людей мало змінилося і вони здебільшого не можуть зрозуміти, що відбувається на сході, що відчувають люди, які тікають від війни, від обстрілів. Як не розуміють і тих, хто продовжує жити серед вибухів та небезпеки.
Тому такі фільми важливо знімати, важливо показувати їх світові. Бо через відчуття героїв, їхні внутрішні переживання і приходить розуміння. Дивлячись фільм, люди ніби ставлять себе на місце героїв, проживають всі події в своїй уяві, тому біль від втрат, яких вони зазнали стає ближчим глядачам.
А ще кіноіндустрія — це робочі місця. І вона дає їх дуже багато. Я вірю, що після війни до нас приїдуть знімати фільми. І це стане стимулом для розвитку та відбудови України”.
