У другу неділю травня традиційно відзначаємо міжнародний День матері. Всі ми своїй появі на світ завдячуємо нашим матерям. Під час війни маємо пам’ятати, що за кожним військовим чи військовою, які захищають нас на фронті, стоїть мама.
Мама - людина, яку постійно хвилюють питання: чи ви сьогодні їли, чи виспалися, чи одягнені по погоді? Мільйони українських матерів нині лягають спати лише після того, як прочитають молитву за своїх і чужих дітей, що боронять Україну. Неважливо чи буде та молитва словами з Псалтиря, чи власними словами, в яких відчувається біль і тривога за наше майбутнє.
“Долинська.City” розповідає чим живуть під час війни матері Долинської громади.
Надія Сафонова: “Я працюю мамою”
Надія Сафонова стала мамою дитячого будинку сімейного типу. Сім’я Сафонових виростили чотирьох власних дітей. Після того, як всі діти покинули батьківський будинок, Сафонові взяли на виховання спочатку двох дітей із сиротинця, потім третього хлопчика.
Нині сім’я Сафонових із селища Молодіжного стала рідною для десяти прийомних дітей.
З початком повномасштабної війни жінка вимушено покинула роботу, оскільки навчання стало дистанційним. За таких умов потрібно багато уваги приділяти навчанню дітей, своєчасному виконанню всіх завдань. “Тепер я працюю лише мамою, - усміхається жінка. - І мене це подобається. Вже є діти, яких ми з чоловіком виховали і випустили в дорослий світ. Але ми для них продовжуємо залишатися сім’єю. Вони нам телефонують, приїжджають у гості, діляться своїми успіхами і невдачами і саме нас діти вважають ріднею, а не біологічних батьків”.
Із Сашею Надії Сафоновій довелося пізнати багато нового
За останніх три роки Сафонові прийняли у свою сім’ю шестеро дітей. Спочатку Сашу - хлопчика з розладом аутистичного спектра. У Саші дуже непроста історія: спочатку від нього відмовилися батьки, родині Сафонових хлопчика запропонували взяти тимчасово, поки для нього не підберуть родину. Така родина невдовзі знайшлася, але через кілька днів від дитини знову відмовилися - не витримали випробувань.
У домі Сафонових Саша знайшов свою сім’ю. Надія з гордістю розповідає, що хлопчику вже чотири роки, він чудово рахує до двадцяти, добре розрізняє кольори та відтінки. Нині вивчає букви та освоює рахунок англійською мовою. Хлопчик відвідує дитячий садок.
“Звісно, що труднощі є, - говорить Надія. - Мені довелося багато чому навчитися, адже аутизм - це не хвороба. Це нетиповий розвиток людини із-за чого виникають труднощі у спілкуванні, у навчанні, непорозуміння з іншими людьми. Для того, щоб зрозуміти таких дітей потрібно навчитися думати так, як вони. Якщо все нормально - вони рухаються вперед, якщо відчули, що їм щось не вдається - повертаються назад. І потім дуже непросто їх повернути на шлях прогресу.
Я постійно навчаюся, дивлюся відео, читаю поради фахівців. Восени ми з Сашею місяць перебували в Кропивницькому в Центрі реабілітації для дітей із інвалідністю. Це дуже нам допомогло. Бо одна справа, коли ти сама прочитала пояснення і намагаєшся застосувати свої знання на практиці. Зовсім інша, коли робиш це під контролем фахівців. Плануємо ще побувати в цьому закладі. У нас у селищі є сім’ї, які мають дітей із аутизмом. Ми спілкуємося з ними, я ділюся своїми знаннями та досвідом, який вже встигла набути. Розповідаю їм про Центр та раджу що можна прочитати чи подивитися відео. Хтось прислухається і питає поради, а хтось махає рукою, мовляв, нехай буде як є”.
Дім Сафонових дарує тепло і затишок для всіх
Півроку тому Надії та Олександру Сафоновим запропонували взяти тимчасово ще двох дітей в родину. Їхній батько військовий і він не може бути разом з ними. Пані Надія розповідає, що найважче, коли діти тільки звикають до сім’ї: “Це завжди супроводжується якимись непорозуміннями, сльозами-соплями. А потім все налагоджується - кожен має свій особистий простір, обов’язки по дому, діти звикають до розпорядку дня. І наш дім, наша велика родина живе і функціонує як єдиний злагоджений механізм. Для мене це насолода відчувати в ньому свою роль мами. До якої приходять за порадами, за підтримкою, часом просто притулитися чи обнятися”.
У сім’ї Сафонових багато речей роблять разом: святкують дні народження, вчаться робити саморобки з різних матеріалів, готують подарунки один одному. Люблять гуляти околицями селища, досліджують і вивчають, які рослини ростуть, слухають спів пташок, рибалять. Буває, що виїжджають великою родиною в Долинську чи Кропивницький, щоб якось розважитися.
Батько-військовий, коли є можливість, приїздить до Сафонових, щоб кілька годин побути зі своїми дітьми. Якось Надя почула, як діти поверталися з батьком із прогулянки і переступивши поріг сказали: “Нарешті ми вдома!”. “Серце защеміло, від почутого, - говорить жінка. - Адже у них є мама, яка їх народила. Але так і не змогла стати для них справжньою мамою. Мама - це не тільки про те, щоб дати життя дитині, а й подарувати їй тепло, любов та захист. Це ж що довелося пережити цим дітям, якщо тепло і захист вони відчули не у своєму рідному домі і не від рідної мами”.
Надія Сафонова дуже любить квіти. І їх біля їхнього будинку в Молодіжному дуже багато. Від ранньої весни до зими квітники радують різноманітними сортами тюльпанів, нарцисів, півоній, хризантем. Усе літо садиба уквітчана петуніями та пеларгоніями, які прикрашають кожен куточок подвір’я. Часто у Надії просять поділитися цибулинками чи кущиками квітів. І вона їх щедро роздає всім охочим. Так само, як щедро дарує свою любов і тепло дітям, які потрапляють до її дому.
Наталія Надворна ще зі школи завжди відстоювала справедливість
19 листопада 2023 року загинув під час виконання бойового завдання єдиний син Наталії та Валерія Надворних Давид. Найбільше горе для матері - пережити своїх дітей.
“Мені важко згадати ті дні, коли почула про загибель сина, - розповідає жінка, - ми з чоловіком знаходилися в якійсь прострації. Щось автоматично робили, між собою майже не розмовляли, бо кожне слово - це біль для обох. Добре, що сусіди тоді багато в чому допомогли нам”.
Давид, коли приїздив на кілька днів додому якось сказав мамі: “Я знаю мамо, що ти в мене сильна жінка. І мусиш бути готова до того, що колись мій телефон не відповість, чужі люди принесуть тобі папірець. Там буде написано - ваш син загинув…”. Наталя перебила хлопця, мовляв, який папірець? Про що ти? Не можна так думати, загадувати, накликати на себе біду…
“Так, я завжди вважала себе сильною психологічно, - ділиться пані Наталія, - мене важко образити, вивести з рівноваги. Натомість, ще зі школи, я завжди відстоювала справедливість. Якщо бачила, що комусь неправильно виставили оцінку, несправедливо зробили зауваження - я починала процес захисту своїх однокласників, яких образили. І не заспокоювалася поки не доведу свою правоту. Навіть мріяла вступати до юридичного вишу, щоб стати адвокаткою. Але моїй мамі ця ідея не сподобалася, вона чомусь боялася відпускати мене до Києва на навчання. Вмовляла звернути увагу на професію економіста чи бухгалтера. Але тут я не погодилася, бо не люблю довго сидіти на місці, не виношу рутинної та одноманітної роботи. Тому зійшлися на професії в сфері торгівлі.
Втрата сина зруйнувала мій світ, все чим ми жили. Слідом за сином, через 28 днів, довелося ховати батька. Я не можу нині описати свій стан в ті дні. Дякую своїм односельцям та сусідам. Вони почали запитувати чи будемо ми вирощувати наступного року квіти. Чи можна робити замовлення на розсаду”.
Вирощування розсади петуній і пеларгоній стало для Надворних невеликою сімейною справою. Наталя завжди любила квіти і тварин. Заради того, щоб мати можливість милуватися власним квітником, Надворні наважилися змінити квартиру в місті на будинок в селі.
Наталія Надворна: “Квіти - як пам’ять про сина”
Якось Давид сказав, що своє захоплення потрібно монетизувати. Зробити його бізнесом. Тоді від цієї роботи отримуватимеш максимум задоволення. Збудували разом тепличку і почали вирощувати розсаду квітів.
“Давид мріяв про троянди, - згадує жінка. - Він говорив, що це найкрасивіша і найвитонченіша квітка на світі. Але, щоб закласти трояндарій для вирощування квітів на зріз, забезпечити їм належні умови - потрібно вкласти чимало коштів. Тому вирішили розпочати з того, що не потребує значних капіталовкладень і користується попитом в нашій місцевості. Петунії вражають своїми яскравими барвами, різноманітністю сортів, квітнуть від весни до пізньої осені. Тому й розпочали саме з них”.
Пані Наталя вважає, що саме питання сусідів про квіти змусили її повернутися до життя. Згадує, що було дуже важко, бо горе ніби стерло з її пам’яті всі знання про квіти, про їхні особливості, назви сортів, назви добрив та засобів захисту. Довелося все розпочинати ніби з чистого листка: відновлювати знання й зв’язки. Так в щоденній роботі, в догляді за теплицею, за квітами, жінка поступово приходила до тями. Тепер ця справа для неї - як збереження пам’яті про Давида, який теж захоплювався квітами.
“Мій син був справжнім воїном - сміливим і патріотичним. Я пишаюся ним, - говорить Наталя, - якось думала про те, як би склалося моє життя, якщо б я вступила до юридичного вишу в Києві. Я б ніколи тоді не зустріла свого чоловіка і не мала б такого сина. Не шкодую за тим, що залишилася в Долинській, що поміняли місто на село. Мій син мріяв про таке кохання, як у нас із Валерієм - щоб на все життя разом”.
Наталя з чоловіком часто приєднуються до акції на підтримку полонених та зниклих безвісти, яка проходить в Долинській кожної неділі з 12:00 до 13:00: “Нашого сина вже не повернути, ми виходимо щоб підтримати тих, в кого ще є надія побачити своїх рідних живими”.
Наталя Березенко: “Ми мріяли стати батьками для прийомної дитини”
Наталія Березенко працює вчителькою в Академічному ліцеї. Не так давно вона стала прийомною мамою відразу для трьох дітей. “Наш син уже давно виріс і покинув рідний дім, - розповідає пані Наталі. - Тому мріяли з чоловіком подарувати родинне тепло дитині, яка потрапила в складні життєві обставини і позбавлена можливості жити в сім’ї. Це не було якимось спонтанним рішенням. З цією мрією ми жили вже останніх років 10. У нас просторий будинок, і хотілося ще почути в ньому дитячий сміх”.
Жінка розповідає, що разом із чоловіком вони проходили спеціальні курси, зібрали всі необхідні документи. Кожен із цих документів має ціну і час від часу їх потрібно поновлювати. “Процес підготовки сім’ї для передачі до неї дитини тривалий, - говорить пані Наталя, - і бюрократизований. Можливо в цьому є сенс - не всі його витримують. А лише тим, хто його проходить до кінця можна довірити дитину.
В наших планах було взяти в сім’ю одну дитину. Але одного дня нам зателефонували і попросили приїхати до одного із сиротинців області, щоб познайомитися з трьома дітьми. Було неочікувано, але ми поїхали знайомитися. Це дівчинка і два хлопчики з однієї сім’ї. Їхня мама практично не приділяла дітям уваги і її позбавили батьківських прав.
Найстарша дівчинка Ілона дуже мріяла про сім’ю, вже після першої зустрічі вона почала писати нам повідомлення, розповідати про свої справи. Я їй відповідала”.
Потім Березенки приїхали вдруге, третього разу забрали дітей додому на вихідні. Невдовзі і зовсім стали жити однією родиною.
Жінка розповідає, що вже на третій день діти почали їх називати мамою і татом: “Мама ніяк ними не займалася, діти відстають у своєму розвитку, молодший хлопчик дуже погано розмовляє. Вони не вміють багато речей, які в більшості сімей діти пізнають поступово і засвоюють з дитинства. Зараз ми маємо проходити це навчання в прискореному темпі, роботи у нас багато. Але навіть за той короткий час, що діти з нами - ми бачимо зміни. Пояснюємо, що можна робити, як себе поводити в класі з іншими дітьми, чому обзивати когось лайливими словами негарно. Нині всі троє відвідують танці, їм дуже подобаються ці заняття. У молодшого хлопчика дуже гарний голос. Але в нього погано розвинене мовлення і погано запам’ятовує слова. Роботи з ним у нас на канікулах буде багато”.
Наталія Березенко: “Вперше бачила, як діти в молитві дякують за хліб”
Пані Наталія розповідає, що відвідує з дітьми психолога, планують ще працювати з логопедом. Дуже вразило її те, що діти перед тим, як сідати їсти щоразу читали молитву. Так навчили їх в сиротинці, яким опікувалася одна з християнських церков: “Я такого ніколи не бачила, щоб діти молилися, дякували Господу за хлібчик, за воду, за дах над головою, за те що ракети пролітають повз будинок в якому вони живуть і не потрапляють в нього. А трохи згодом почали в молитві згадувати і маму з татом”.
Також вражають жінку емоції дітей, від кожної речі, які для них купують прийомні батьки. Вони просто не можуть повірити, що це саме для них, їхні емоції від цього такі, ніби на їхніх очах відбувається справжнє диво.
“Ті люди, які знають нас давно - не здивувалися такому нашому кроку, - розповідає Наталія, - вони знали, що ми мріяли про прийомну дитину. Здивувалися лише тому, що ми наважилися відразу на трьох.
Інші не розуміють. Намагаються пояснити для себе якимись меркантильними інтересами. Я часто думаю про їхню маму. В яких умовах вона виросла? Можливо в неї теж не було нормальної сім’ї, вона не відчула любові батьків. Тому й таке ставлення до власних дітей. Ми маємо умови, досвід і бажання подарувати дітям сім’ю, турботу і свою любов.
Нам важливо відчувати себе потрібними дітям, розуміти що наші тепло та турбота допоможуть трьом дітям вирости повноцінними людьми.
Ким би вони виросли, якщо б залишилися зі своєю біологічною мамою? Ми перервали цей ланцюжок і докладемо всіх зусиль, щоб діти відчували себе справжньою сім’єю. Щоб в майбутньому не повторили долю своїх біологічних батьків”.
Світлана Тарасюк: “Мама - людина багатофункціональна”
Світлана Тарасюк - мама чотирьох дітей. Молодшій з них два роки, а старшій - 16. Світлана працює в дитячому садочку “Колобок” помічницею виховательки. Її молодша доня також в цьому закладі відвідує сусідню групу. Їй ще важко зрозуміти чому її мама займається з чужими дітьми, а не з нею, буває ображається. Але вже потроху звикає до того, що така у мами робота.
“Я люблю дітей, - говорить Світлана, - і працювати з ними в садочку мені подобається. Поки діти перебувають в групі, я виконую для них більшість функцій мами. Робота з дітьми - це велика відповідальність. Як у вихованні власних дітей, так і в роботі з чужими.
Вік моїх дітей: 16, 14, 6 і 2 роки. Буває, що складно знайти між ними порозуміння. 14 і 16 років - це дуже складний і відповідальний період, коли дітям дуже важливо відчувати підтримку батьків. І водночас буває складно з ними знайти порозуміння. Але вони й мої помічники у догляді за молодшими”.
На думку Світлани, поведінка дітей у садочку - це ніби дзеркало в якому відображаються сім’ї в яких вони ростуть. Адже в своїх іграх та поведінці вони багато в чому копіюють власних батьків. Часом це виглядає досить кумедно. Якісь навички, слова та особливості поведінки діти можуть переймати одне в одного, чогось навчаються в садочку і потім демонструють це в своїх сім’ях. До всіх важливо знайти підхід і часом це буває нелегко.
“Мама - це багатофункціональна людина, - говорить Світлана. - Вона вдома і кухарка, і лікарка, і психологиня, і вчителька. Бути мамою і приємно, і складно водночас. В першу чергу ти думаєш про дітей. І вже потім трішки про себе”.
Чоловік Світлани в складі стрілецького батальйону поліції особливого призначення боронив Україну на Сході, під Торецьком. “Наразі він після поранення знаходиться на реабілітації, - говорить жінка, - Нам нелегко без нашого татка, але ми раді, що він живий. З нетерпінням чекаємо його повернення додому, щоб наша сім’я нарешті зібралася в повному складі”.
