Вікторія викладає хореографію в КЗ “Дитяча школа мистецтв Долинської міськради”, є керівником дитячого танцювального колективу Fly, актрисою аматорської театральної студії “UA Just Crazy” та мамою двох синів. Директорка школи мистецтв Марина Бєлова говорить, що Вікторія є однією з найбільш креативних викладачок в школі, постійно розвивається сама, шукає щось нове і прагне його випробувати у своїй роботі.
Щоб не спати вдень в садочку - ходила на танці
Вікторія родом з Устинівки, розповідає, що займатися танцями почала з шести років: “Я на той час вже була ученицею першого класу. В ті роки перший клас для шестирічок був на базі дитячого садка і в розпорядок дня для першачків входив обов’язковий післяобідній сон. А тих, хто займався хореографією якраз на час сну забирали на заняття. Я дуже не любила спати вдень. Тому ці заняття були для мене визволенням від цього обов’язку. Взагалі то танці - то була ініціатива мами, щоб я спробувала себе в цих заняттях. Спочатку мені було дуже важко, сильно боліли ноги після розтяжок, я вечорами плакала. Але й кидати не хотілося, бо тоді доведеться вдень спати”
Поступово дівчинка призвичаїлася до занять, до щільного графіка, в якому потрібно було встигати все - з навчанням в школі та виконанням домашніх завдань. Вона закохалася в хореографію, в мову рухів під музику. “Першим викладачем в мене був Олег Борисович Ісаєв, рідний брат Сергія Ісаєва, керівника ансамблю “Бомонд” в Долинській, - згадує Вікторія. - Загалом, для сімейного бюджету пошиття костюмів - це досить суттєві витрати. Але батьки бачили, що я вже не можу, щоб не танцювати. В ті часи був тільки один конкурс обласного рівня, на який ми їздили щороку, це “Паросток”. А так більше не потрапляли ми ні на які інші конкурси чи фестивалі. Але їздили виступати по селах, це називалося “заробляння грошей”. Якісь кошти на колектив за ці виступи платили”.
Навчання в дев’ятому класі для дівчинки було найбільш складним. Цей клас випускний і потрібно було готуватися до екзаменів, писати багато контрольних. Дівчинка часто запізнювалася на заняття з хореографії й викладач сказав, що тим, хто спізнюється взагалі не варто приходити на заняття. “Я вдома плакала, бо хотіла танцювати, а мене не допускали до занять, - згадує викладачка, - тоді мама пішла до директора школи, щоб пояснити ситуацію. Адже я планувала майбутню професію пов'язати саме з цим видом мистецтва, запізнювалася із поважних причин і мені дозволили знову приходити на хореографію, а при запізненні я могла затримуватися і танцювати довше”.
Віка мріяла після дев’ятого класу вступити до Олександрійського училища культури, але того року конкурс на відділення хореографії був дуже великим - 4 людини на місце. “І претенденти були дуже сильними, - згадує викладачка. - Я не вступила того року, але ретельно запам’ятовувала всі питання, вимоги до абітурієнтів, щоб добре підготуватися наступного року. Повернулася додому, продовжила навчання в школі й посилено готувала себе до вступу наступного року”.
Чоловік мій був з Долинської
Після десятого класу Віка вступила до омріяного училища. Навіть думала про майбутній вступ до балетної школи в Дніпропетровську, але зустріла своє кохання, вийшла заміж і до кінця навчання встигла народити дитину. “З майбутнім чоловіком познайомилася через інтернет, він сам з Долинської, а мої поїздки до училища були проїздом через Долинську, - згадує Вікторія. - Ми вже почали спілкуватися з ним телефоном, виявилося, що маємо спільного знайомого. І одного дня, коли я була дома, він зателефонував і попросив вийти з дому. Через знайомого дізнався мою адресу і приїхав, щоб знайомитися наживо”.
З мріями про балет змушена була розпрощатися, бо сім’я та догляд за сином вийшли на перший план. Чоловік переконав Вікторію, що можна здобути вищу освіту заочно, і вона вступила до інституту культури в Миколаєві. Диплом про вищу освіту отримала, але цей заклад та заочна форма навчання Вікторію розчарували. Вона й сьогодні продовжує захоплюватися тією навчальною базою, яка була в Олександрійському училищі й завжди із задоволенням відвідує там курси підвищення кваліфікації. “Щоразу викладачі цього вже коледжу навчають чогось нового, захоплюють своїм креативним підходом, цікавими ідеями та способами в роботі, - розповідає хореографиня. - Я повертаюся звідти з натхненням, новими планами та бажанням працювати й втілювати в життя ті знання, які там отримала”.
“Я пишаюся своєю сім’єю”
Молода сім’я проживала в Долинській і так вийшло, що сину виповнився рік і Віці запропонували роботу в дитячій школі мистецтв. “Дякую, що мама чоловіка погодилася доглядати за онуком, щоб я мала змогу працювати, - згадує жінка. - Більш того, коли народився Матвій, то через рік після його народження, мене знову покликали на роботу. Я вже не могла спокійно сидіти вдома, знаючи, що мене чекають на роботі. Знову бабуся з дідусем прийшли нам на допомогу, за це ми їм дуже вдячні. Адже в дитсадочок з такого віку дітей ще не беруть.
Я поринула в роботу з дітьми, мені це подобається. До своєї групи я приймаю всіх, хто хоче танцювати, не влаштовую відбори та кастинги. Вважаю, якщо дитина хоче навчитися - то це бажання потрібно підтримати, навіть якщо їй це важко дається. Не той педагог талановитий, що навчає здібних дітей, а той, що навчає всіх, хто хоче навчитися”.
Як мамі Вікторії хочеться, щоб і її діти навчалися хореографії. Але хлопчики надають перевагу спорту. І батьки підтримують їхні вподобання, не намагаються нав’язати власну думку чи переконати їх в тому, що вони краще знають про те, що для них важливіше і що знадобиться дітям в майбутньому. Старшому Давиду вже дев’ять років, він якийсь час займався панкратіоном. “Вже мав досягнення, нагороди, дипломи, - розповідає Віка, - але наразі син припинив ходити на заняття. Поки перебуває в роздумах чим би він хотів займатися надалі. Ми, як дорослі, говоримо про те, що не варто покидати спорт в якому вже мав певні успіхи і досягнення, але вирішувати все таки йому.
Молодшому Матвійку вже п’ять років і він вже мріє про панкратіон. Якщо мрія не зміниться - то наступного року почне займатися”.
Вікторія пишається своєю родиною, говорить що дуже вдячна батькам чоловіка, які за необхідності приходять на допомогу. Старший син Давид вже відчуває відповідальність за молодшого, коли вони залишаються вдвох. Матвій визнає авторитет старшого брата, довіряє йому за відсутності старших.
"Робота з дітьми мене захоплює"
"Цього року мені дісталася віддалена група в селі Маловодяне і там є одна дівчинка з ДЦП, як наразі кажуть з інклюзією або дитина з особливими потребами, - продовжує викладачка.- Мені раніше ніколи не доводилося працювати з такими дітьми й чесно кажучи, викладачам ніколи не пояснювали як з ними потрібно працювати. А тут я саме в цьому році знову проходила курси підвищення кваліфікації й були лекції присвячені психології та роботі з особливими дітьми. Тож я вже не боялася, що можу щось зробити не так, чи в мене не вийде. І ця дівчинка мене вразила - вона дуже талановита, має музикальний слух та гарну зорову пам’ять. Дитина живе музикою і танцем, я захоплююся тим, як вона танцює. Їй не можна дати підсиленого навантаження на ніжки, з огляду на фізичне здоров’я, але вона старанно запам’ятовує всі рухи, тішиться з того, що може рухатися під музику разом зі своїми однолітками”.
Наразі Вікторія виконувала чергову роль в мюзиклі театральної студії “UA Just Crazy”: “Чесно кажучи, я ніколи себе не уявляла на сцені в ролі актриси. Ну не моє це. Але тут в Долинській почали залучати до таких виступів, спочатку запросили на виставу виконувати роль Снігурочки. А потім Олена Каратєєва організувала театральну студію і ми почали готувати мюзикли, по чотири вистави на рік. Вільного часу практично не маю, діти маму майже не бачать. І я вже відчуваю, що без підготовки до нової вистави, буде нецікаво жити, це моє хобі, яке захоплює та надихає”.
Вікторія сміється, що коли займалася хореографією в школі, то зазвичай хлопчиків ходить на танці набагато менше ніж дівчаток. І її ставили виконувати хлопчачі партії. Мама готуючи костюм до нового танцю все питала, мовляв, коли ж ти Вікусю будеш вже за дівчинку танцювати. В училищі теж її весь час ставили на роль хлопчика і ця ж історія мала продовження при навчанні у виші. Ось лише граючи ролі в мюзиклах, вона тепер насолоджується жіночими ролями. Розповідає, що найбільш органічною для неї стала роль ельфика в минулорічній новорічній виставі: “Вона дуже відповідала моєму характеру, здавалося, що я показую сама себе”.
А найскладнішою стала роль у останній виставі, яку ще 15 листопада демонстрували глядачам “UA Just Crazy”.
Вікторія прагне, щоб її вихованці якомога більше брали участі в різних конкурсах, адже для дітей це дуже важливо, щоб відзначали їхнє вміння, їм важливо бачити як працюють однолітки з інших колективів, знайомитися з ними та спілкуватися.
“От нещодавно ми з коліжанкою Наталею Коваль брали участь в конкурсі “Співограй” на обласному рівні, - розповідає викладачка. - Діти були щасливі навіть просто від поїздки, від того, що вони разом знаходяться в іншому місті. Наталчині вихованці зайняли в цьому конкурсі два перші й два треті місця. Мої молодші групи зайняли два перших місця, а старші - друге і третє. Ви б бачили їхні емоції, коли я виставила в групі результати конкурсу і потім, як прийшли на заняття! Заради таких хвилин, коли бачиш щастя дітей і хочеться працювати”
