Територіальний центр соціального обслуговування утворений Долинською міською радою для надання соціальних послуг мешканцям нашої громади, які опинилися у складних життєвих обставинах, для того, щоб максимальне полегшити їхнє життя та забезпечити догляд.
Робота соціальних робітниць не з легких
“Якість послуг, які надає наш центр, в першу чергу залежить від людей, що безпосередньо надають послуги - соціальних робітниць, - розповідає директорка центру Олена Кушніренко, - від їхніх моральних якостей. Наразі у нас працює 68 працівниць. Робота це нелегка, вимагає неабиякого терпіння, емпатії до самотніх стареньких. Щодня наші робітниці поспішають до своїх підопічних, щоб принести продукти, приготувати їжу, когось потрібно і нагодувати, купити ліки, провести до лікарні, прибратися в помешканні, зробити гігієнічні процедури, заплатити за комунальні послуги, навіть просто поговорити, розповісти новини”.
Пані Олена розповідає, що наразі в територіальному центрі працюють три відділення, які обслуговують 1401 людину: відділення соціальної допомоги вдома доглядають за 504 людьми, відділення організації надання адресної натуральної та грошової допомоги обслуговують 701 людину, за відділенням денного перебування закріплено 196 людей.
Директорка впевнена, що соціальні робітниці - це не професія, це покликання і стан душі. Адже щодня їм доводиться проявляти милосердя, підтримувати та повертати віру в добро людям, котрі через життєві обставини, залишились без підтримки рідних.
Мріяла про роботу з дітьми
Світлана Колісник працює соціальною робітницею вже 32 роки. Жінка не шкодує про те, що обрала собі саме цю роботу. Розповідає, що в шкільні роки мріяла про професію вихователя, бо дуже любила працювати з дітьми. Світлана народилася в селі Березівка, тут в дитячому садочку куховаркою працювала її мама, тож дівчинка часто приходила на роботу до неї й допомагала. Співробітниці помітили у дівчинки вміння спілкуватися з малечею, знаходити з ними спільну мову. Вже в старших класах на літніх канікулах Світлані запропонували працювати в дитсадку нянею - підмінювати працівниць на час літньої відпустки. Дівчинка робила це охоче і справа їй подобалася. Але після закінчення школи Світланина подруга вирішила навчатися на бухгалтера і вмовила дівчину вступати теж на цю професію, щоб не розлучатися. Дівчата і квартиру разом винаймали й навчатися з подружкою веселіше, ніж коли нікого не знаєш в новому навчальному закладі. До того ж в училищі навчалося багато дівчат з їхнього села.
Коли отримали диплом, Світлана повернулася до рідного села, бо направлення на навчання отримала з місцевого колгоспу “Родіна”. Але вакансій бухгалтера в колгоспі не було, натомість запропонували працювати вагівницею на пункті зважування. Але ця робота для Світлани була зовсім незнайомою і вона відмовилася.
В колгоспі роботи за фахом не знайшлося
Невдовзі вийшла заміж за місцевого хлопця. “Ми давно один одного знали, - згадує жінка, - він був однокласником мого старшого брата, тож часто бував у нас вдома. Ну а вже пізніше разом ходили на дискотеку, після того, як він відслужив в армії, почали зустрічатися. А потім і одружилися. Чоловік працював на КГЗКОРі, невдовзі отримав квартиру в Долинській. На той час у нас вже був син і я мала роботу - працювала соціальною робітницею, доглядала за старенькими в нашому селі. Потрібно було щось вирішувати з роботою - шукати нову в Долинській чи приїздити на роботу до села. Адже сім’я має жити разом.
Тоді я завітала до Долинського центру з пропозицією переводу на посаду соціальної робітниці. Були сумніви щодо того, що на якусь іншу роботу без досвіду я можу влаштуватися. На той час вакансій не було і мені запропонували зачекати. Приблизно через місяць звільнилося місце, я на той час була у відпустці. Мене запитали чи готова я відразу взятися до роботи і я відповіла, що готова. Відпустку можна і пізніше відгуляти. Так з того часу і працюю тут.
А на моє місце соціальної робітниці в селі перейшла працювати моя мама, бо дитсадок в селі вже на той час закрили. І я була спокійна, що мої підопічні там потрапили в надійні й турботливі руки ”.
Жінка розповіла, що ця робота їй завжди подобалася. І хоч були інколи пропозиції іншої роботи - вона завжди їх відхиляла. Адже вже звикла до того, що її чекають підопічні, що вона їм потрібна: “Як вони чекають на мене, часом готуються до зустрічі. Яким би настрій в мене не був, я відразу вітаюся, посміхаюся, запитую як вони себе почуваються, як пройшла ніч, чи нічого їх не турбувало. Бачу як радіють вони моєму приходу, як розцвітають їхні обличчя, просять розповісти про те, що відбувається за межами їхнього будинку, яка на вулиці погода, що відбувається в центрі міста, що нового збудували, де відкрили новий магазин тощо”.
"Не можу зрадити людям, які на мене чекають"
Які б тяжкі часи не доводилося переживати їхній сім’ї - роботу Світлана не наважувалася змінити. Навіть коли навчався син і потрібно було багато коштів, щоб підтримати його, жінка не поїхала за кордон, куди кликали її подруги. Адже там, зі своїм досвідом догляду за людьми похилого віку, вона могла б заробляти в кілька разів більше. “Ну не звикла я десь їздити далеко, - посміхається Світлана, - дуже люблю свою сім’ю, своє місто та роботу. Навіть відпустки ми проводимо здебільшого в рідному селі у батьків або провідуємо родину старшого брата у Дніпрі. У відпустці переймаюся як там себе почувають мої підопічні, подумки розмовляю з ними, продумую які новини їм розповім при зустрічі. І вони за мною сумують, кажуть, що підміняли мене мої колежанки. І наче все добре, теж сумлінно виконують свою роботу, але вже душею вони до мене прикипіли, доцею називають і кажуть, що, мовляв, нам стільки тобі всього треба розповісти.
Був у мене один дідусь Василь Бондарчук, відомою людиною він був у місті - жоден концерт чи свято не проходило без його виступу. Він фокуси показував. То він до мого приходу завжди готувався, якісь фокуси мені показував - то кульки з мого коміра дістає, то якісь стрічки з кишень витягує, такий цікавий чоловік був. Кожного разу готував мені мало не цілу програму, завжди старався чимось здивувати чи розсмішити. Дуже шкода, коли помирають підопічні, бо ніби часточка душі з ними йде”.
Найбільше тішить жінку та радість в очах з якою її зустрічають старенькі. А ще дуже вона цінує свій колектив, керівництво: “Я просто не уявляю себе в іншому колективі. Ми ж всі як одна сім’я і в радості та в горі, щоб не сталося з тобою - колектив завжди розрадить і допоможе”.
