Тетяна Островенко, практикуюча психологиня, вважає, що війна наклала свій відбиток на кожного українця. Але досвід війни у всіх нас різний тому ми часто не можемо зрозуміти один одного, не знаємо як поводити себе з людьми, що пережили полон, бойові дії, тяжкі поранення. Жінка впевнена, що вплив війни ми всі на собі відчули й дуже змінилися.
Захоплення психологією дало новий поштовх в житті
Тетяна Островенко народилася на росії в Хабаровському краї, коли вона перейшла до восьмого класу, батьки переїхали в Україну, а саме на Кіровоградщину, в містечко Побузьке. Тут почав працювати нікелевий завод, який потребував робочих рук. Таня навчалася вже у восьмому класі, її сестра в третьому
Після закінчення школи, дівчина продовжила навчання в професійно-технічному училищі в Херсоні, яке закінчила з червоним дипломом і отримала професію зв’язківця. Працювала за спеціальністю і заочно навчалася в технікумі, після технікуму був виш за спеціальністю “механіка”, робота на Херсонському комбайновому заводі.
Психологією захопилася, коли було запроваджено державну програму, яка давала можливість людям, що старші 45 років здобути другу освіту безплатно. Серед професій, яким пропонували в центрі зайнятості навчатися за цією програмою була психологія. Тетяну вона зацікавила, бо жінка неодноразово задумувалася над тим як склалося її власне життя і задавала собі питання, на які намагалася знайти відповіді: “Чомусь серед багатьох кавалерів я вибрала собі чоловіка з особливо чуттєвим та вразливим характером. Не мала уявлення про те, як він поводитиме себе в сім’ї. Я сама собі ставила питання і шукала на них відповіді з моїми викладачами з психології. Вдячна своїм батькам, що вони підтримували мою допитливість, і прагнення знайти відповіді на ті питання що я ставила”.
Працювати психологинею почала з 2004 року в центрі соцдопомоги та з дітьми з особливими потребами. Пізніше почала практикувати індивідуальні сеанси з пацієнтами. Наразі у жінки вже є понад 700 годин особистої терапії. “Кожен новий пацієнт, - це новий досвід, який збагачує мене, - розповідає психологиня, - і дарує радість від спілкування, від того, що змогла допомогти людині, змусила її розкритися і відчути щастя”.
Тетяна поділилася з Долинська.City власною історією, яку ми далі розповідаємо від її імені.
“Ми прокинулися в іншій реальності”
24 лютого 2022 я прокинулася від дзвінка сестри: “Що ти робиш?, - кричала вона в слухавку. - Спиш? Війна почалася”. І ось це слово “війна”, воно було ніби з якоїсь іншої реальності, ніби з якогось поганого фільму, я ніяк не могла, не хотіла сприймати цю реальність.
Кожен з нас в цей день прокинувся в іншій реальності й ця реальність не могла не відбитися на нашому психологічному стані. Ми цього не хотіли, але змушені жити в цьому. Херсонці не встигли отямитися від першого шоку, як потрапили в нову реальність - в окупацію. Те, як люди на це реагували і є свідченням наскільки ми різні. Хтось почав шукати та продумувати шляхи виїзду, хтось побачив власну вигоду - розбиті вітрини магазинів, які можна безперешкодно грабувати. Більшість людей зачаїлася у своїх оселях і боялися виходити з дому. Шукали якісь підказки для себе в інтернеті як тепер виживати, що робити, що нас чекає в майбутньому. Ніхто не розумів як це надовго. І ось ця невизначеність, неможливість планувати своє майбутнє вона багатьох людей пригнічує.
Найгірше було тим, хто потребував ліків, бо в аптеках ліки швидко закінчилися. Але у нас вже був досвід ковідного періоду, у вайбері та в телеграмі створювалися групи в яких люди запитували про необхідні ліки, інші, переглянувши свої аптечки, пропонували залишки ліків, організувалися волонтерські групи, які проводили розвідку шляхами та можливості передачі посилок з вільної України.
А ще у нас тоді була злість на цих прибульців зі зброєю. І ось ця злість приглушувала страх і люди йшли в центр міста на наш Майдан - на площу Свободи, щоб продемонструвати окупантам, що їм тут не раді, що в Херсоні їх не чекали, що це українське місто. Здається, що в нас тоді прокинувся якийсь дух нашого народу, волелюбність козацького роду.
Я не могла довго сидіти вдома. На нашій вулиці організувався стихійний ринок і я ходила по цій вулиці проміж людей, щоб поштовхатися між ними, слухати їхні розмови, бачити обличчя. А ще пробувала писати вірші. Дуже підтримувало нас спілкування з родичами, з друзями. Ми всі вірили, що ми пройдемо ці випробування і нас звільнять.
І коли Херсон звільнили - місто змінилося, обличчя людей сяяли посмішками та випромінювали щастя. Попри те, що не було світла, води, зв'язку, навколо панувала атмосфера свята. Наших воїнів ЗСУ всі хотіли обійняти, чимось пригостити. Пам’ятаю, як стояла в черзі за водою, було холодно і черга була дуже довгою. Воду привозили величезними цистернами й щоб її набрати - потрібно було вистояти кілька годин. За мною стояв літній чоловік в легенькій куртці й було видно, що він змерз. Я запитала в нього чи потримає він мені чергу, якщо я відійду випити кави. А він поправив мій шалик і сказав, що звісно потримає. Мене цей його турботливий жест дуже розчулив, адже видно було як він сам змерз. Дуже хотілося зробити цьому чоловікові щось приємне у відповідь і я принесла йому шоколадку.
Потім почалися обстріли з лівого берега Дніпра, а з ними - зруйновані будинки та загиблі серед цивільних.
В Долинській планували перебути один-два місяці
В Долинській живе моя сестра, вона запросила нас пожити якийсь час у неї. І ми поїхали: я, моя донька, тьотя і кіт. Сподівалися, що це ненадовго, на якийсь місяць-два і повернемося. Але вже скоро буде два роки, як ми в Долинській. Я розумію сестру, що це не дуже комфортно жити таким кагалом. За цей час ми вже склали певні правила спільного проживання, щоб не порушувати особистий простір кожної з нас.
з донькою Іриною
Тут, звісно, набагато безпечніше. Здається інколи, що людей тут війна не зачепила. Але це тільки здається. Війна зачепила кожного українця, просто у кожного з нас, наразі свій досвід війни. І він назавжди залишить в наших душах свій відбиток. Я не можу пояснити своїй сестрі, що я відчувала в Херсоні, - вона мене не зрозуміє, бо не пережила цього. І це нормально. Але у неї є свій досвід - переживання за рідних, які знаходяться в окупації.
Сеанси групової терапії в Долинській
Я вирішила, що можу допомагати людям з розв’язанням їхніх психологічних проблем. Хотіла орендувати кабінет для того, щоб приймати людей, але в Долинській є проблема з орендою приміщення.
Працівники Центральної публічної бібліотеки пішли мені назустріч і допомогли організувати кілька групових безплатних сеансів для всіх охочих. Я вдячна людям, котрі прийшли на ці сеанси й відкрили свої історії на загал. На кожній історії ми вчилися протистояти викликам війни, образам, стресу тощо. На перший зустрічі хтось сказав: “Як це так розказати свою історію, щоб потім її знали всі та обговорювали?”. Насправді якщо люди прийшли за допомогою - то у кожного з них є своя особиста історія, яка його хвилює. І чужі історії їм мало цікаві, вони постараються їх забути, викинути зі своєї пам’яті. За кожною такою історією стоїть досвід людини й він часто важкий та болісний. Моя робота полягає в тому, щоб людина відпустила від себе біль, розлучилася з ним, відчула полегшення і звільнила себе для радості.
Групові зустрічі - унікальні, особливо коли людина наважується розповісти своє наболіле, відкрити свій біль, тривоги, душу перед іншими людьми. І ось це дуже важливо, бо вона відпускає із себе страждання, звільняється від болю і готова прийняти до себе радість. В цілому це дуже корисний досвід як для тих людей що відкрилися, так і для тих, що не наважилися цього зробити. Бо всі в цьому випадку задумалися над тим, що заважає їм впустити до свого серця відчуття щастя. Я бачу користь від цих зустрічей ще і в тому, що до людей приходить розуміння важливості роботи психолога, вони вчаться керувати своїми емоціями, не бояться говорити про свої проблеми вголос. Бо навіть якщо ти просто вголос озвучуєш свої страхи, переживання, свій біль - ти ділишся ними з оточенням і він стає вже не таким гнітючим.
В цивілізованих країнах культура надання психологічної допомоги дуже розвинена, там приймаючи співробітника на роботу, роботодавець дивиться чи звертався він за допомогою до психолога. І якщо він ніколи цього не робив - то це виглядає підозріло. Шкода, але в Україні наразі дуже багато людей, яким ця допомога необхідна, та вони з різних причин за нею не звертаються й ігнорують навіть якщо її їм пропонують безплатно.
Досвід роботи в Долинській
За час проживання в Долинській у мене було кілька людей, які звернулися до мене за допомогою. Були випадки з якими мені раніше не доводилося зустрічатися, наприклад, панічна атака у дитини. Вона розпочиналася щоразу при включенні сирени, дитина не могла ходити до школи, гуляти на вулиці, бо щоразу сирена викликала приступ панічної атаки. Кілька сеансів роботи з цією дитиною допомогли позбутися проблеми. Вона прибігла до мене така щаслива, від того, що перестала реагувати на подразник. А я була ще більш щаслива за неї, бо це для мене самої неймовірний результат.
Було кілька жінок, які практично не могли спати. Одна із них мене особливо вразила. Вона була дуже небагатослівною, коротко розповіла свою історію та поділилася проблемою. Далі я з нею розмовляла, намагалася пробудити в неї якусь емоційну реакцію. Але вона сиділа з непорушним виразом обличчя. І в мене було відчуття того, що мої старання марні. Але вранці зателефонувала її подруга і розповіла, що ввечері ця жінка нормально заснула, проснулась під ранок і потім знову заснула. Я дуже рада, що змогла їй допомогти, кожен випадок збагачує мене досвідом, кожен пацієнт, якому вдається здолати свою проблему, дарує мені натхнення для подальшої роботи.
Мене навіть запросили працювати до мобільної бригади соціальної психологічної допомоги. Випадки, в яких звертаються за допомогою до цієї служби однотипні. Це жінки, які терплять знущання від своїх чоловіків. Я у всіх цих випадках бачу те, що їх об’єднує - терпіння жінки й небажання змінити своє життя. Сьогодні вона подає заяву на свого мучителя в поліцію, назавтра забирає. Вона тягне на собі роботу, домашнє господарство, дітей і терпить побої від п’яного чоловіка, буває, що й випиває разом з ним. Піти від нього не наважується, бо як же він без мене? Вона ж його любить і коли не п’є - він нормальний. Всі розмови з ними розбиваються об те, що вони так звикли, їм немає куди піти, і так жили їхні батьки, так живуть їхні знайомі. Дуже шкода дітей, які вже в 7-8 років знають, як викликати поліцію, коли батько починає бити маму. Гнітить те, що жінки часто не хочуть розірвати це замкнене коло і розпочати нове життя, без чоловіка. У великих містах вже є шелтери, в яких жінка з дітьми може пожити якийсь час без чоловіка-тирана і така практика дозволяє їй розібратися в собі й зрозуміти, що вона заслуговує на краще життя, яке цілком можна влаштувати й без чоловіка. Шкода, що в сільській місцевості така можливість наразі відсутня.
Не втомлююсь захоплюватися херсонцями
Я співчуваю і водночас захоплююся херсонцями, що продовжують жити в місті та в селах поблизу Дніпра і ставлю питання: як можна жити в таких умовах, як можна підтримувати власний психологічний стан? З чого вони беруть свій життєвий ресурс? Коли приїжджаю на 2-3 дні до міста, розмовляю з людьми й бачу, що у кожного є своє пояснення. З власного спілкування бачу, що багато людей підтримують себе злістю. Для них злість є ресурсом для виживання в тих умовах. І це не є кращим варіантом, бо злість виснажує організм, це відображається на імунітеті та на здоров’ї. Людина, яка постійно підігріває в собі цю злість часто поводить себе агресивно стосовно інших людей, які, на її думку, виглядають занадто щасливими.
Злість та страждання відбирають багато енергії, призводять до емоційного вигорання, вони страждають самі й часто змушують страждати оточення. Тому із цього стану треба виходити, але важливо, щоб людина це зрозуміла сама. Адже ми всі так чи інакше працюємо на Перемогу, кожен на своєму місці й ефективність нашої роботи залежить від нашого емоційного стану. Тому дуже важливо робити речі, які нам приносять задоволення, наповнюють позитивними емоціями, щоб підтримувати наш ресурс, щоб ми не втрачали бажання жити, працювати.
Дехто підтримує свої життєві сили гумором, куражем та адреналіном. Мовляв, ми такі круті, що снаряди бояться нас і падають лише поруч. Вони готові до того, що можуть завтра не прокинутися. Одна справа, коли це люди дорослі й вони свідомо прийняли для себе це рішення. Інша справа, якщо є неповнолітні діти. Адже в цьому випадку батьки свідомо залишають дітей в небезпеці. І як буде пояснювати для себе мама свою впертість і небажання виїхати, якщо її дитина загине? І винні в цьому лише батьки, бо наразі можливість виїхати є. Так, складно налагоджувати життя на новому місці. Але ж це можливість зберегти життя, в першу чергу - життя дітей. Життя - це і є той найцінніший дар, який ми маємо, іншого у нас не буде
Одного разу я зустріла жінку, яка дуже вразила мене своїм виглядом. Якщо більшість людей в місті наразі мало уваги приділяють своїй зовнішності, одягаються, здебільшого скромно і намагаються не вирізнятися, то ця жінка вразила саме тим, що мала бездоганну зачіску, макіяж, вишукане вбрання. Все в її вигляді було продуманим до дрібниць. І я впевнена, що свій внутрішній ресурс вона знаходить саме в тому, як щодня готується до виходу на вулицю і потім отримує насолоду від захоплених поглядів перехожих. Вона не відкладає своє життя на потім, живе сьогодні й насолоджується життям, хоча кожен день в цьому місті в неї може стати останнім. І ось це дуже важливо - знаходити радість в кожному дні свого життя, не зациклюватись на стражданнях.
Найболісніші втрати у війні - життя наших рідних
- Із журналістської практики Долинська.City знає, що часто мами чи дружини, розказуючи про свого сина або чоловіка, потім говорять, що після цього відчувають якесь полегшення.
І це природно, стрес, який викликає загибель рідної людини пригнічує, люди втрачають жагу до життя, вони не знають часто як їм далі жити, заради чого жити. Якийсь час їм потрібно виплакатися, виговоритися, переосмислити свій стан. А потім - слід жити. Якщо є діти чи онуки - то це як рятівний острівець, який змушує думати про майбутнє та вчитися жити без рідної дорогої людини. Гірше тим, хто залишився сам. Але в будь-якому випадку слід пам’ятати, що цей воїн йшов в першу чергу, щоб захистити свою сім’ю, рідних йому людей. І він би сам не хотів, щоб його рідні весь час страждали й плакали. Тому треба вчитися жити по новому, шукати заняття, які приносять радість і задоволення: займатися йогою, спортом, танцями, в’язати, вишивати, волонтерити, плести захисні сітки, спілкуватися з друзями. Готуючи якісь передачі для інших бійців, виготовляючи для них захисні сітки, кікімори вони думають про те, скільки врятують життів чужих синів, чоловіків і це їм приносить задоволення, радість та гордість від того, що їхня праця потрібна і корисна.
Родичі загиблих: батьки, дружини, діти, сестри - для всіх них втрата рідної людини - це непоправна втрата. Дуже болісним буває стан у чоловіків, які втратили своїх дітей, В нашому суспільстві вважається, що чоловіки - це сильні люди, їм соромно плакати. Насправді чоловікам буває набагато важче пережити втрату. У них інші речі, які їх підтримують, вони бояться показувати своє горе іншим людям, не готові з ними ділитися тим, що переживають, часто намагаються зняти стрес алкоголем, наркотиками чи іншими речами, які на якийсь час притуплюють страждання. Але це все тимчасово, життя продовжується і навчитися бути щасливим в такій ситуації - це мистецтво і йому важливо вчитися.
Злість можливо доречна в окопах, в окупації, але вона заважає там де життя більш стабілізоване і не лунають щодня вибухи. Бійці, які повертаються додому з пораненнями часто мають психологічні проблеми. Їм важко сприйняти реалії життя за 200 кілометрів від лінії фронту. Їм обов’язково потрібно звертатися за допомогою до психолога інакше може бути горе для сім’ї. І важливо, щоб чоловік сам розумів свою проблему і сам прийшов. Бо якщо він не захоче це зробити - його ніхто не змусить. В мене немає досвіду роботи з військовими, що повернулися з бойових дій, але якщо знайдуться сміливці, що хочуть звернутися зі своїми проблемами - готова спробувати працювати з ними.
Поради від психологині
На закінчення Тетяна говорить, що війна це не привід зводити своє життя до страждань і переживань. Знаходьте час для речей, які приносять вам насолоду, дарують енергію та бажання жити. Не тримайте в собі горе та страждання, поділіться тим, що вас мучить з людьми, яким довіряєте. Якщо таких немає - можна звернутися до психолога. Даруйте іншим свою любов та турботу. Подивіться на дітей - вони вміють радіти життю, попри горе, беріть з них приклад, дозвольте собі в чомусь побути дитиною.
Про всяк випадок, раптом комусь знадобиться відкрити свої можливості, зрозуміти свій потенціал, почати своє нове життя без страждань, залишаємо телефон Тетяни Островенко, психологині, що практикує +038 095 229 5717.
