Пан Віталій вже багато років викладає в школі мистецтв гру на баяні, гітарі та акордеоні. Чоловік вважає, що робота дітьми - це теж мистецтво, щоб навчати їх музиці, потрібно бути не лише фахівцем своєї справи а й дипломатом та психологом.
Був впевнений, що пройде прослуховування в музичній школі
Народився Віталій в Кіровограді, спочатку сім’я переїхала до Компаніївки, а потім до Долинської. Батьки були звичайними колгоспниками.
Віталій пригадує, що в 1965 році відкрили в Долинській музичну школу і багато дітей пішли туди на прослуховування. Це було на той час в новинку, всі хотіли там займатися. Віталій на той час навчався вже в п’ятому класі.
“Ото йшов я зі своїм приятелем зі школи і він мені почав розповідати, як хотів потрапити в музичну школу, але його не прийняли, - розповідає пан Віталій. - Тоді я запропонував йому: давай я піду на прослуховування, а скажу твоє прізвище і ти поступиш в школу, якщо так сильно хочеш там займатися. Я був впевнений, що мене приймуть, бо на той час вже навчився на гітарі грати і співав трохи. Пішов, виконав все чого від мене вимагали, а прізвище вказав таки своє. Не зміг збрехати. І мене зарахували.”
Коли хлопець прийшов додому і оголосив про те, що його прийняли до музичної школи в клас баяна: “Ну що ж, - сказав батько, - якщо так, то треба відкладати гроші на інструмент”. В ті часи баян коштував 120 карбованців, а зарплата у батьків була 70-80 карбованців. Відкладати кошти на таку покупку потрібно було кілька місяців.
“Ми на Волохіно жили, а до школи треба було в центр ходити. І я йду на музику, а там на місці старого кар’єру хлопці в футбол ганяють. Тож думаю, я зараз лише пару разів м’яча буцну і піду далі. І як спустився до них, то схаменувся, лише коли темніти почало. Додому йду, батькові кажу, що в школі все нормально. Наступного разу вже стараюся не відволікатися на футбол, якби не кортіло”, - згадує Віталій своє дитинство.
Приятель запропонував разом вступати до інституту
Після школи була армія, служити йому довелося в Середній Азії, в прикордонних військах. А це не той час була досить напружена ділянка кордону з Афганістаном. Там завжди потрібно було перебувати насторожі.
Після армії пішов хлопець працювати на завод залізобетонних виробів. Ще до армії Віталій зустрічався з дівчиною. і треба було заробити кошти на весілля та щоб з чогось починати подружнє життя. Робота за станком, одноманітна, дуже юнакові не душі було нескінченно повторювати одну і ту ж операцію з 8-ї ранку і до 17.00. Але починати з чогось треба. Розстався потім з такою роботою без жалю.
“Навесні повернувся з армії мій приятель, Василь Сливка і говорить: “Я збираюся до інституту вступати, давай вдвох пробувати”. Ну давай то й давай, поїхав і я з ним за компанію до Кіровоградського педагогічного інституту. Я поступив, а він ні, - пригадує пан Віталій. - Він потім теж вступив, але вже наступного року, рік ще навчався на підготовчих курсах і потім вже поступив. Ну а в мене якось одночасно вийшло і весілля й екзамени до інституту. Дружина в мене бухгалтер, зняли ми з нею в Кіровограді квартиру, вона працювати влаштувалася, а я навчався”.
Не тільки навчався молодий чоловік, Віталій розповідає, що той хто вміє грати на музичних інструментах - завжди знайде собі додатковий підробіток. Так і він під час навчання працював на заводі “Червона Зірка” слюсарем в інструментальному цеху. До всіх визначних подій на заводі готували концерти в яких і він брав участь. А ще в училищі №8 акомпанував для хореографічного гуртка та ще для одного хору при будинку культури. Чоловік хвалиться, що за студентських часів, проживаючи на знімній квартирі, молода сім’я змогла собі придбати телевізор та пральну машину самостійно, без допомоги батьків. На ті часи це було дуже нелегко, адже навчання в інституті теж було важливим і встигати ще й працювати на кількох роботах одночасно - завдання, як наразі кажуть, із зірочкою.
Після навчання повернувся в Долинську
Ну а пан Віталій отримав після закінчення інституту направлення в Долинську і починав свою педагогічну діяльність в загальноосвітній школі №1. На думку викладача - це дуже невдячна робота викладати музику в загальноосвітній школі. В ті часи в класах по 30-40 учнів було, більшість дітей сприймали ці уроки як щось дуже неважливе, другорядне і необов’язкове. Проте вчитель все одно має викладатися на 100 відсотків та намагатися зацікавити своїм предметом. Два роки там довелося працювати, а потім зустрів Ганну Сидорівну, першу директорку Долинської музичної школи. Жінка почала розпитувати свого колишнього учня, що та як. Коли дізналася, що він викладає в загальноосвітній школі - тут же запропонувала перейти в музичну школу. “Звісно, що я погодився, бо тут була зовсім інша атмосфера. Адже в музичну школу йдуть діти зацікавлені, які прагнуть займатися музикою, хочуть навчатися. Тут вже працювати цікаво і моя робота дійсно приносить моральне задоволення”.
Як пригадує пан Віталій, приятель його теж в Долинську повернувся після закінчення вишу, в клубі залізничників працював, тридцять років хором ветеранів керував. Сам Віталій понад 20 років акомпанує цьому хорові на баяні. Це дуже гарний та вже відомий в області колектив.
Пан Віталій розповідає, що випустив дуже багато гарних учнів, серед них зустрічалися і здібні та талановиті. Дехто з учнів повернувся до рідного міста та продовжують його справу - викладають музику як в загальноосвітніх, так і в музичній школах. “З моїх учнів, які закінчили консерваторію, є лише один такий - Руслан Демченко, - розповідає Віталій. - І воно не дивно, Баян дуже складний інструмент і потрібно, крім таланту, володіти ще й неабиякою працездатністю та терпінням. Руслан талановитий хлопець, закінчив, музичну школу, потім училище. Після всього вступив до консерваторії, там ще п’ять років навчався. Але коли йому запропонували викладацьку роботу в музучилищі й роботу в комерції, то зарплата на фірмі не йшла в ніяке порівняння з викладацькою і хлопець вибрав бізнес та гроші. Музику викладати можуть лише якісь фанатики цієї справи”.
Віталій жалкує, що хлопець поставив хрест на своїх здібностях: “Приїздив він колись до нас і навіть в нашій школі сам концерт давав. Такі речі грав - це було неймовірно. Та і баян в нього концертний, вартістю як гарна автівка. Але що поробиш. Між творчістю та матеріальним він вибрав матеріальний добробут. Не виключено, що своїм талантом він міг би з часом добитися і світового визнання та матеріального достатку. Але для того ще потрібно було багато зусиль докладати”.
Трохи прикро Віталію Вовторніку, що своє захоплення та любов до музики не зміг передати ні дітям, ні онукам: “Син мій ходив до музичної школи й показував гарні результати, але рівно до тієї пори, поки йому це давалося легко. Як тільки стало потрібно приділяти заняттям більше часу та докладати зусиль - він відмовився, сказав, що буде, як мама бухгалтером. Зрештою не став ні бухгалтером, ні музикантом. Справу цю дійсно треба дуже любити та постійно над собою працювати”.
“Людина, що закохана в музику”
Марина Бєлова, директорка Долинської школи мистецтв, розповідає, що Віталій Вовторнік талановитий музикант та викладач: “Він чудовий баяніст, гітарист, акордеоніст та піаніст. Крім того, грає на бандурі та домрі. Це людина-окестр, яка закохана в музику. Якщо в нього в школі є перерви між уроками - то в цей час з його кабінету лунає музика, кожну хвилинку Віталій Михайлович використовує для того, щоб насолоджуватися музикою”. Сам Віталій говорить, що улюблених музичних творів в нього дуже багато, але найбільш близький йому за духом композитор, твори якого хочеться найчастіше виконувати - це Чайковський.
Після того, як його давній друг Василь Сливка, який багато років очолював хор ветеранів в місті, виїхав до дітей за кордон, керівником хору призначили Валерію Доренську. Валерія - колишня учениця пана Віталія і у них утворився такий творчий тандем - разом обговорюють всі плани відносно діяльності хору, репертуар, програму виступів. Вчитель дає багато слушних порад, адже молодій дівчині непросто працювати з людьми, що в 3-4 рази старші від неї за віком.
Оксана Сухицька, хормейстер та викладачка школи мистецтв пригадує, як ще ученицею цієї школи просила Віталія Вовторніка записати фонограму для своїх виступів: “Це наразі будь-яку фонограму можна знайти в інтернеті та звантажити. А раніше знайти їх готових було неможливо і ми всі бігали до Віталія Михайловича, бо він один грав на електронному фортепіано “YAMAHA” та робив це бездоганно”.
Директорка пані Марина бідкається, що Віталій давно вже поривається покинути роботу та піти не пенсію: “А я щоразу вмовляю його лишитися в школі, бо такі талановиті та віддані своїй професії люди - це справжнє багатство, стрижень нашого колективу”. Окрім викладацької роботи, чоловік ще й налаштовує всі музичні інструменти в навчальному закладі, а для виконання такої роботи потрібно мати ідеальний музикальний слух. Тут заміну йому буде важко знайти. Хоч і розумію, що вже, можливо і за станом здоров’я важко працювати з дітьми, проте сподіваюся, що Віталій Михайлович ще з нами не прощатиметься. Адже улюблена робота - вона завжди дає сили та натхнення для життя”
