Стрімкий розвиток технологій часто є причиною того, що деякі професії зникають назавжди. Їм на зміну приходять нові. Але є професії, які будуть актуальними і потрібними в суспільстві завжди. До тих пір доки існує людство. Однією з них є професія медичної сестри. Адже одужання пацієнтів значною мірою залежить не лише від призначення ефективного лікування а й від уважності, чуйності та відповідальності медичного персоналу.
Засновниця медсестринської справи народилася 12 травня
12 травня відзначається світовою спільнотою, як Міжнародний день медичної сестри. Ця дата вибрана не випадково, 12 травня 1820 року - народилася Флоренс Найтінгейл, яка стала основоположницею школи медсестер в Англії. Флоренс вперше довела, що грамотний догляд за хворими може значно скоротити смертність. Ця жінка присвятила своє життя розробці системи навчання в школах для медсестер. В різних країнах світу вона вивчала догляд за хворими в шпиталях та монастирях, проводила статистичний аналіз зібраних даних. Коли в лікарні, в якій вона запровадила новітню систему догляду за хворими, смертність скоротилася на 40%, англійський уряд прийняв до уваги цю систему. Її почали запроваджувати в інших медичних закладах. А сама Флоренс створила школу медичних сестер. Вона описала взірець медичної сестри, відзначила якості, якими має володіти людина, що обрала цю професію. Медсестра має відрізнятися: знаннями, технічною підготовкою, відповідним характером з урахуванням таких якостей, як спостережливість, терплячість, невтомність, любов до порядку, співчуття до болю і т.п.
Флоренс Найтінгейл
Сьогодні розповімо вам про медсестер з КНП “Долинська центральна лікарня”, справжніх ветеранок медсестринської справи.
Ольга Пожарна: “Хотіла бути корисною і необхідною людям”
Ольга Пожарна народилася в селі Велика Чечеліївка Новгородківського району в багатодітній родині, її батьки були звичайними колгоспниками. Про роботу в медицині дівчинка мріяла з дитинства.
“У нашому селі була фельдшерка пані Марія, вона жила через річку від нашого дому, - згадує пані Ольга. - Я часто спостерігала, як до неї прибігали люди за допомогою і бачила, як вона швидко збиралася і бігла на виклик. Це відбувалося за будь-якої погоди і в будь-який час доби. Мене вразила ця відданість професії. Хотілося самій бути корисною людям, щоб мати від них таку ж шану та повагу”.
В школі дівчина навчалася дуже добре, родичі радили їй закінчити 10 класів і вступати до вишу. Але Олі хотілося допомогти батькам і якомога скоріше отримати професію, щоб заробляти власні гроші. Тому вирішила вступати до Кіровоградського медичного училища на спеціальність фельдшер-акушер. Після закінчення училища в 1978 році отримала направлення на роботу до села Інгуло-Кам’янка Новгородківського району. Там, на той час, була велика дільнична лікарня, яка обслуговувала кілька сіл.
Спочатку Ольга працювала патронажною медсестрою з маленькими дітьми. За справу взялася з юнацьким максималізмом - на будь-який виклик бігла серед ночі. Коли дитячого лікаря не було - то надавала допомогу і консультації замість лікаря.
Пізніше її перевели у відділення терапії. Жінка розповіла, що перший день роботи в терапії запам'ятався на все життя. Того дня до відділення поступив дідусь, вік якого був далеко за 80 років. Дідусь сказав їй: “Доню, я сьогодні помру”. Звісно, що дівчина почала його заспокоювати, говорила якісь підтримуючі слова, намагалася жартувати. І коли він під кінець дня помер - її це дуже вразило, вона розгубилася та розплакалася. Більш досвідчена колега ледве заспокоїла її. Адже так буває, що люди помирають, колись життєвий шлях кожного приходить до кінця і навіть медицина вже не здатна цьому зарадити.
Ольга Пожарна: “Потрапила в хірургію і зрозуміла, як мало я знаю про роботу медсестри”
Різні випадки ставалися на роботі. “Одного разу - згадує, пані Ольга, - довелося серед степу приймати пологи. Пологового відділення у нас не було, вивозили породіль до Новгородки (ред. нині Кам’янець). От я мала на швидкій супроводжувати жінку в якої вже почалися перейми. Від села не так далеко від’їхали, як жінка сказала: “Почалося. Я народжую”. Водій зупинив машину, я оглядаю жінку, а там вже голівка маляти з’явилася. Я зараз навіть і не можу згадати що та як я робила. У дитини ще й пуповина навколо голівки обкрутилася. Все закінчилося добре. Головне, що мама і дитина здорові. Єдине, що не змогла - відділити плаценту. Довелося повернутися до лікарні, там більш досвідчена фельдшерка допомогла це зробити”.
В 1986 році чоловік Ольги влаштувався на роботу в Долинській і родина переїхала до цього міста. Ользі Пожарній запропонували місце медсестри в хірургічному відділенні. “Поки я працювала в терапії, мені здавалося, що я вже дуже досвідчена медсестра, - пригадує пані Ольга. - Бувало таке, що поступає хворий до відділення, описує свої симптоми і я вже про себе визначаю його діагноз і те, який буде курс лікування. Дуже тішилася, якщо мої припущення збігалися з висновками та призначеннями лікаря. А в хірургії я зрозуміла, як я мало знаю про роботу медсестри.
Дуже вдячна хірургу Сергію Кравцю. Він був вимогливим та строгим. Але ж в цьому відділенні багато залежить не лише від лікаря, а й від середнього та молодшого обслуговуючого персоналу. Важливо дотримуватися всіх вказівок лікаря до найменших дрібниць”.
З часом Ользі запропонували додаткове навчання на курсах підвищення кваліфікації.
Після закінчення курсів її перевели до реанімаційного відділення. Жінка зазначає, що останнім часом відділення реанімації не буває порожнім, пацієнти тут постійно. “Можливо, що у зв’язку з війною, люди не турбуються про власне здоров’я, - розмірковує жінка. - Звертаються до лікарів із запущеним станом хвороб”.
Ольга Пожарна: “Пацієнти зізнаються, що після операції пам’ятають лише мій голос”
Роботу свою жінка любить і не уявляє, як житиме на пенсії. Нині, Ользі Пожарній вже 66 років, 47 років стажу. Робота підтримувала та не давала впасти у депресію після смерті чоловіка. “В душі була пустота і ніби темінь, - розповідає пані Ольга, - А приходиш на роботу і забуваєш про своє горе. Бо тут пацієнти і від тебе залежить їхнє життя. Приємно, коли йдеш містом і до тебе вітається багато людей. Часом діти та онуки запитують, хто ті люди. А я вже не завжди можу і згадати. Відповідаю, що напевне колись рятувала їм життя.
Якось у хірургію до нас поступив молодий хлопець, після ДТП, з черепно-мозковою травмою. Я його обмила, підготувала до операції і весь час розмовляла з ним, називала його по імені, щоб зрозуміти чи він при свідомості. Потім він згадував, що від тої операції в спогадах залишився лише мій голос, як я його називала по імені. Потім ще одна дівчина молода із-за нещасливого кохання наковталася пігулок. Ми її рятували. То вона теж як зустрічає мене - то згадує, що до сих пір в її пам’яті після того випадку, лишився мій голос. Пам’ятає ті слова, що я їй говорила, називала на ім'я й казала, що не можна так бездумно розпоряджатися з власним життям”.
Ольга Пожарна
Ольга Пожарна розповідає, що ніколи такого не було, щоб вона розгубилася чи не могла себе опанувати. Тільки поступає дзвінок, що мають привезти такого й такого пацієнта, як вона відразу концентрується, готує все необхідне. Щоб від перших хвилин, як людина потрапляє до відділення, рятувати її життя. “Єдине, від чого буває трішки моторошно, - ділиться своїми думками медична сестра, - коли до нашого відділення потрапляють малюки. Розумієш, що дитя, ще пожити не встигло, а вже його життя потрібно рятувати”.
Має Ольга двох доньок, трьох онуків. Ніхто з них не обрав медицину своєю професією. “Головне, щоб робота була до душі та приносила задоволення, - впевнена Ольга Пожарна. - Так, як приносить задоволення мені моя робота”.
Ганна Крамаренко: “Спочатку мріяла працювати саме в терапевтичному відділенні”
Ганні Крамаренко 72 роки, вона працює в Долинській лікарні медсестрою-анестезисткою.
Жінка розповіла, що народилася в сільській місцевості в Новгородківському районі. Батьки її працювали в місцевому радгоспі звичайними робітниками. В школі Ганна навчалася на відмінно. Але після восьмого класу вирішила вступати до училища. До якого саме визначилася не відразу: “Моя сусідка якраз закінчила 10 класів і їхала вступати в Кіровоград до педінституту. Я закінчила 8 класів і сказала, що поїду разом з нею. А куди подавати документи - вирішу на місці. Яке училище знайду першим - туди й вступатиму. Так вийшло, що першим навчальним закладом на моєму шляху трапилося медичне училище. Мабуть, то була моя доля. Бо за цей час я жодного разу не пошкодувала, що обрала саме цю професію”.
Після закінчення училища, дівчина отримала направлення працювати фельдшером до села Куцівка Новгородківського району. Але перспектива роботи в селі чомусь не дуже надихала вчорашню студентку. Разом з подругою вирішили спробувати щастя в Архангельську. У подружки в цьому місті жили родичі, які їй сказали, що в них є дефіцит медичних працівників.
Дівчата загорілися романтичною ідеєю поїхати до далекого міста. “Ми там місяць ходили по місту, по різних лікарнях та інших медичних закладах. Шукали роботу. Нас готові були прийняти на роботу, але потрібно взяти відкріплення з того, закладу куди нас направили на роботу. Але ж ми про те не подумали. Молоді були, гадали, що нас там таких зелених, без досвіду роботи з розкритими обіймами приймуть”, - пригадує жінка.
Тож через місяць мандрів дівчата повернулися додому. Ганна мріяла про роботу в терапевтичному відділенні і звернулася до лікарні в Долинській. Почала працювати там з 1972 року. Розповідає, що робота їй завжди подобалася.
“Звісно, що буває таке, що відчуваєш втому, - розповідає пані Ганна. - Але не пам’ятаю, щоб у мене від чогось опускалися руки, щоб відчувала розчарування чи про щось шкодувала.
Колись в терапії лежав у нас один чоловік, йому було на той час 40 років. З них 20 років він провів в тюрмі. Інші дівчата боялися навіть підходити до нього. Мені не було страшно, я спокійно розмовляла з ним, посміхалася. Він навіть щось там жартував та підбадьорював”.
Ганна Крамаренко: “З часом робота у відділенні терапії почала видаватися занадто простою”
Ще згадує зі своєї роботи жінка один випадок, який шокував не лише її, а і всю лікарню, включно з пацієнтами. “Якщо до лікарні потрапляли люди з алкогольною залежністю, які мали переломи, то біля них влаштовували індивідуальний медичний пост, - згадує жінка. - Просто, коли ці люди не мають можливості прийняти чергову порцію алкоголю у них починається “біла гарячка”. Це хворобливий стан при якому, вони не контролюють свої дії, можуть зірвати всі пристосування для того, щоб кості правильно зросталися і встати та кудись йти. Хоча рухатися їм категорично заборонено. Вони навіть не відчувають того болю, бажання знайти алкоголь перемагає все. Індивідуальний медпост встановлювали, щоб вони цього не робили. Я прийшла на свою зміну на такий пост і ми колегою вийшли з палати на якихось п’ять хвилин, щоб передати чергування. За цей час наш підопічний зірвав із своєї ноги всі спиці та кріплення і вийшов у відчинене вікно другого поверху. Важко передати мої відчуття в ту мить. На щастя, нових переломів у нашого пацієнта не сталося. В такому стані люди зазвичай не розуміють що відбувається з ними і при падінні вони не напружуються. Це їх і рятує. В мене залишилося відчуття якоїсь своєї провини, що не догледіла за хворим”.
Робота в терапії через якийсь час Ганні стала здаватися одноманітною, занадто простою. Молодій жінці хотілося чогось більш відповідального, де дійсно від твоїх дій залежить життя. І вона почала просити перевести її до хірургічного відділення. Ганну спрямували на курси підвищення кваліфікації, щоб отримати спеціальність медсестри-анестезистки.
Ганна Крамаренко: “Деякі люди стільки не живуть, скільки я працюю”
“Спочатку було дуже тривожно, - пригадує жінка, - багато операцій робили лише під місцевим наркозом. Часто бували випадки, коли лікаря анестезіолога викликали до іншої лікарні в Устинівку. А в цей час операція відбувається і на місці в Долинській. І я мушу залишитися на операції і виконувати функції не лише медсестри, а й лікаря-анестезіолога. З інгаляційним наркозом потрібно тримати на контролі час, бо операція може затягнутися і щоб пацієнт не прийшов до тями, раніше ніж закінчить роботу хірург”.
Пані Ганна розповідає, що дуже вдячна талановитому хірургу Сергію Кравцю та лікарці-анестезіологині Юлії Михайловській, які стали для медичних сестер гарними вчителями та строгими керівниками. Завдяки таким вчителям, жінка відчуває себе впевнено на роботі.
Сміється, що має вже трудового стажу більше ніж деякі люди живуть. Разом з роками навчання - це 57 років. “Це майже два повних трудових стажа, які необхідні нині жінці для пенсії. Але пенсія невелика, не уявляю, як буду жити, коли покину роботу, - розмірковує пані Ганна. - Гадаю собі, що інші люди якось живуть. Діти обіцяють допомагати. Буду працювати, поки відчуваю в собі сили, енергію і доки працює голова. Поки що я успішно виконую всі свої обов’язки, немає нарікань від керівництва - то й тримаюся на роботі. Вона не дає мені закиснути, впасти в депресію”.
Відзначає жінка, що останнім часом помітно збільшилася кількість операцій із заміни суглоба: “Не можу сказати з чим то пов'язано. Можливо харчування, забагато продуктів з різними харчовими домішками, можливо із способом життя. А може і розвиток медичної науки сприяє тому, що люди наважуються на такий крок”.
Жінка має двох дітей та чотирьох онуків, чоловік вже помер. “Нині молодь обирає собі професії, з якими можна мати більші зарплати, - говорить Ганна. - Шкода, що в медицині, особливо у працівників середньої та молодшої ланки, зарплати досить скромні. Ніхто з моєї сім’ї поки що не вибрав медицину своєю професією. Тому я дуже радію, коли до нашої лікарні приходять молоді медсестри. Значить є молодь, яка готова присвятити своє життя рятуванню та лікуванню інших людей”.
