Коли тільки розпочалося повномасштабне вторгнення – думати про відпочинок було якось навіть непристойно. Який відпочинок, коли гинуть люди, коли окупант захоплює все нові й нові населені пункти?
Але війна затягнулася, просування ворога зупинено нашими незрівнянними збройними силами, більшість із нас працює на перемогу й за найменшої можливості донатить на ЗСУ. А психологи не радять жити в постійній напрузі, відкладати життя на потім. Адже так можна швидко вигоріти емоційно й користі від цього не буде ані вам, ані армії, ані суспільству.
Дуже важливо відновлювати себе психологічно, і для цього час від часу влаштовувати собі невеликий перепочинок. Тож я ділюся із читачами Долинська.City, як можна круто відпочити всього за три дні, набратися позитивних емоцій та відкривати для себе чудові куточки України.
Село Мигія. Спогади, які вдалося повторити
До повномасштабного вторгнення, я жила в Херсоні і працювала гідом. Тобто, знайомила херсонців та гостей міста з його історією, архітектурою, із цікавими людьми, життя яких було пов’язане з нашим містом. Супроводжувала туристичні групи областю, відкриваючи їм бурхливу історію нашого краю, його особливості, колорит та туристичні цікавинки. А групи з Херсона інколи супроводжувала в інші цікаві місця України.
І в селі Мигія, що на Миколаївщині, ми бували неодноразово. Чи проїжджали повз нього, коли везли туристів на північ – до Умані, Вінниці, Буші. Чи коли привозили охочих випробувати свої сили на рафті.
Щоразу туристи були в захопленні від краєвидів цього чудового місця, від блакиті Радонового озера, від могутніх скель по берегах Південного Бугу, від бурхливої течії самої річки та від тих емоцій, що дарує сплав через пороги на рафті.
У довгі місяці окупації Херсона я часто переглядала фото своїх подорожей і мріяла про нову зустріч із чудовими туристичними куточками України й особливо – Мигією.
Тож коли моя колега та подруга з Херсона зателефонувала й запропонувала нам зустрітися в Мигії, я почала хаотично продумувати шлях, як туди дістатися з Долинської.
Як доїхати
Звісно, що для власників авто – це не проблема. Для тих, у кого його немає, – треба продумати оптимальний маршрут, щоб він був відносно недорогим і зручним. Найкращим варіантом був потяг «Харків-Одеса», який через день курсує через станцію Долинська й має зупинку в Первомайську-на-Бузі (від Первомайська до Мигії можна дістатися автобусом). Але на серпень, коли ми запланували зустріч, Укрзалізниця змінила маршрут цього потягу. Тож довелося підшукувати інший варіант.
Написавши заяву на два дні власним коштом, ми із чоловіком вранці попрямували на залізничний вокзал, сіли на електричку «Долинська-Помічна» й рушили в подорож.
Електричка неквапно бігла поміж нескінченними полями золотавих соняхів та ріллі, перескакувала містки через степові балки, рухалася місцями вздовж течії Інгулу та інших невеликих степових річечок.
У Помічній – пересадка, але чекати недовго – менш ніж за дві години відходить інша електричка – «Помічна-Подільськ». Тож у нас було трохи часу, щоби прогулятися цим симпатичним містечком та випити кави.
Про Первомайськ
Ще півтори години – і ми виходимо на перон у Первомайську. Залізнична станція Первомайськ-на-Бузі вже в деяких довідниках має назву Голта.
Сподіваюся, що найближчим часом змінять безлику радянську назву цього чудового міста й на те, що здоровий глузд містян переможе радянську звичку та вони оберуть одну з історичних назв для свого міста. Якщо врахувати, що 104 роки тому, Первомайськ утворили, об’єднавши відразу три населених пункти: Ольвіополь, Богополь та Голту, – жителям міста є із чого вибирати. Усі назви унікальні та мають свій історію.
Вигляд на місто та мости Первомайська через Південний Буг і Синюху
Це друге за кількістю населення місто в Миколаївській області. Тут зливаються в бурхливий потік води трьох річок: Кодими, Синюхи та Південного Бугу. А в давнину тут сходилися кордони трьох держав. Це місто овіяне історичними легендами та козацькими бувальщинами. За бажання й у Первомайську можна знайти місце для поселення та рафтинг.
Але ми їдемо Мигії, до найбільш відомого місця для рафтингу на Південному Бузі. Загалом дорога від Долинської до Мигії займає в нас 9 годин і коштує 100 гривень. Проте, при наявності прямого потягу з Долинської до Первомайська цей шлях може зайняти значно менше часу. Тож, якщо Укрзалізниця знову пустить поїзд Харків-Одеса через Долинську - не прогавте цієї нагоди.
Мигія. Історія, шлях, краєвиди і вода
Мигія – давнє козацьке село. А легенди з походженням його назви свідчать про ще більш давнє існування цього поселення. Начебто ще «батько» історії Геродот, прибувши в це місце захоплено вигукнув «Мі гея», тобто «моя земля». Настільки місцеві скелі та бурхливі води Південного Бугу вразили греків та нагадали їхню батьківщину – Елладу, Давню Грецію.
До автостанції від вокзалу – усього лише 10 хвилин пішки, варто просто запитати в місцевих жителів, у яку сторону краще йти. Можна скористатися і таксі, та речей у нас із собою небагато – тож прогулятися до автостанції і дістатися до Мигії громадським транспортом не так уже й обтяжливо.
Автобус зупиняється в центрі села, звідки до нашого хостелу ще прогулятися метрів п’ятсот. Буквально перед самим хостелом зустрічаємося із друзями з Херсона, – Наталкою і Володею, які приїхали власним авто. Бурхлива зустріч, бо востаннє бачилися ще в листопаді минулого року, коли тільки звільнили Херсон……
Хостел називається «Скеля», і недарма, бо притулився під величезною кам’яною брилою. Заселяємося, нашвидкоруч вечеряємо і йдемо до Бугу – його шум тут чути звідусіль.
Як приємно заходити після серпневої спеки в прохолодні води Південного Бугу. Вода чиста і прозора, щоправда, каміння слизьке й місцями гостре. Заходити у воду краще у взутті. Ідеальне взуття для купання в Бузі та рафтингу – крокси.
Стрімка вода мчиться кам’яним руслом, обминаючи величезні брили, кожна з яких має свою назву, розпадається на окремі потоки, які знову зливаються за порогами в одну річку, місцями спокійну і величну, місцями схожу на гірський потік. Купаємося у невеличких заводях, долаємо стрімку течію, фотографуємося і повертаємося під свою скелю, щоби перепочити й на світанку зустріти ще одну подругу, Оксанку, яка має приїхати потягом із Харкова.
Рафтинг
Вранці вже вп’ятеро рушаємо до бази рафтингу. Південний Буг у серпні не такий повноводний. Господар повідомляє, що буде важко проходити пороги, намагається вмовити нас на байдарки. Та зрештою, деякий досвід ми вже маємо, тож налякати нас не так легко. Жартуємо, що не для того ми тут зібралися, щоб на байдарках «одним місцем» перерахувати всі каменюки на Бузі. Вартість рафтингу в Мигії коливається від 400 до 500 гривень з людини і залежить від довжини маршруту. Замовляти рафтинг потрібно зазадалегідь.
Й ось довгоочікуваний рафт спускається на воду, одягаємо рятувальні жилети та шоломи, проходимо короткий інструктаж. На жаль, поріг «Млин» нині недоступний для рафтингу – на місці старого млина, збудованого ще поміщиками Скаржинськими, зараз працює приватна електростанція. Й її господарі заборонили в цьому місці сплав і прохід туристів до Південного Бугу, поряд з цією історичною спорудою.
Але й інші пороги – Інтеграл та Куріпчанський не менш захопливі. Нашому інструктору Славкові лише 18, але він уже профі на порогах: віддає команди та керує нашою компанією: «Правий борт – назад, лівий борт – уперед, повний уперед».
Інтеграл. Вид зі скелі
Бурхливий потік мчить рафт, ніби зірваний із дерева листок. Ми намагаємося проскочити між камінням. Місцями вдається дуже добре, місцями застрягаємо на якійсь каменюці. Славко допомагає здолати перешкоди і, пройшовши серію порогів, виходимо на простір із неквапливою течією.
Милуємося стрімкими скелястими берегами, подих захоплює від краси, що оточує нас посеред річки. Під прозорою водою відкривається цілий світ джунглів із яскраво-зелених водоростей, дикі качки та лиски копошаться в прибережній рослинності, над водою кружляють зграї смарагдових бабок. Береги заквітчані сусаком зонтичним та плакун-травою. Ніби час зупинився на цьому плесі ріки й немає жодної війни, і навіть звук повітряної тривоги заглушують скелі та клекіт води.
І ми наперебій згадуємо ті страшні часи окупації, як ми все це пережили, як вірили й навіть думки не допускали, що Херсон не будуть визволяти. Як шифрувалися, волонтерили та допомагали сусідам і родичам пережити той морок.
Згадували тих, хто начебто й були до війни затятими росіянами, проте в окупації не здавали сусідів, навпаки – вигороджували й «замилювали очі» окупантам, перешкоджаючи проведенню обшуку в порожніх квартирах та заселенню сімей російських військових.
Згадували й тих знайомих та родичів, які нині продовжують жити на Лівобережжі. Бо нам дуже близькі й знайомі ті відчуття, що вони переживають. Наталка з Володею після деокупації і далі живуть у Херсоні, неподалік Антонівського мосту – тож їм було про що розповісти. Бо, крім того, що волонтерять на своїй вулиці, продовжують працювати. Щодня треба діставатися на роботу. А коли почнуть обстрілювати – ніхто не знає. І прильоти – то вже буденність, до якої звикли та майже не звертають уваги.
Зелений тунель
Так, за розмовою ми непомітно дісталися Куріпчанських порогів. Сама ця місцевість вражає красою, бо високі дерева з двох берегів річки майже утворюють над нею зелений тунель, величезні кам’яні брили нагадують то гігантську черепаху, то слона, що спустив хобот у воду, то тіло бегемота, напівзануреного в річку.
Знову наш рафт мандрує поміж каменями, намагаючись прорватися разом зі стрімким потоком води. Радісні емоції та захоплення від кожного пройденого перекату переповнюють усіх. За порогами інструктор дає команду причалювати до берега. Тут – кінець нашого маршруту, дві з половиною години промайнули непомітно. Витягуємо рафт та вантажимо його на бусик, що вже чекає на березі. Він везе нас суходолом на базу.
Потім був ще вечір із вином та шашликами. Знову згадували окупацію та планували майбутнє. Бо впевненість у ньому подарувала ця зустріч у Мигії. Наступного ранку гуляли скелями, купалися в Південному Бузі, тішилися від того, що ми знову разом, ще й у такому чудовому місці.
На Компанійській скелі зустріли групу туристів із гідом, пораділи з того, що внутрішній туризм відновлюється. Відвідали наостанок Радонове озеро, яке утворилося на місці колишнього гранітного кар’єру. Знаю, що подібні озера в кар’єрах є і на Кіровоградщині. Але це озеро просто як додатковий бонус до рафтингу на Південному Бузі.
Купання в радоновому озері теж приємне
Якщо повертатися в Долинську тим же шляхом через Помічну – це не дуже зручно. Бо електричку до Долинської доведеться чекати шість годин. Можна з Первомайська дістатися до Миколаєва автобусом, а звідти о шостій годині вечора сісти на приміський потяг до Долинської. Нас друзі підвезли до Миколаєва автівкою, тож ще майже цілий день ми були разом та спілкувалися.
Хочу ще
За свою туристичну діяльність мені пощастило неодноразово сплавлялися Бугом на рафті з туристами й коли після кожної подорожі я виставляю фото – з’являються коментарі типу: «Ой, це не для мене. Я такого не витримаю. Це розваги не для мого віку»
У нас зібралася компанія передпенсійного й молодшого пенсійного віку – від 55 до 61, і далеко не всі спортивної статури. Рафтинг на Південному Бузі – це цілком безпечно, навіть для тих, хто не вміє плавати й ніколи не тримав весла в руках.
І якщо ви ніколи ще не пробували сплавлятися на рафті – саме час випробувати себе. А Мигія для цього – найкраще місце. Зовсім неважливий вік, у наших групах на рафтингу були діти п’яти років і люди, яким за 70. І ніхто з них не сказав, що це вперше і востаннє, говорили: «Класно, але мало, хочу ще!».
А готелів, хостелів та турбаз у Мигії – як грибів після дощу. Можна знайти на будь-який гаманець та за своїми вподобаннями. Ну і, звісно, що найкраще їхати в Мигію на рафтинг за день-два після дощів на Вінниччині та Кіровоградщині. Бо чим більше води буде в Бузі – тим крутішим рафтинг.
Мрії мають бути сміливими! І здійснюйте свої сміливі мрії, треба жити й не скорятися. Саме жага до життя надає нам сили боротися далі й пережити всі труднощі та негаразди воєнного часу. Мрійте та здійснюйте мрії! Відкривайте для себе Україну!
